Розділ 21

Сьогодні ранок прийшов не світлом, а тишею.
Тишею, яка не лякає.
Не тією, що колись душила і змушувала тікати у роботу чи чужі обійми.
А тією, що дозволяє зупинитися.
Дозволяє відчути, що ти ще є.
Я п’ю каву, не поспішаючи, і дивлюся у вікно.
Листя на деревах шелестить, неначе намагається сказати щось, чого я колись боялася почути.
Про себе. Про свої страхи. Про те, що залишалася там, де було зручно, а не чесно.
Ave Maria звучить десь у глибині, тихо, майже непомітно.
І не зовні — всередині.
Вона не про когось іншого.
Вона про мене.
Про той маленький шматочок себе, який я нарешті дозволила побачити.
Я виходжу на вулицю і помічаю дрібниці, на які раніше не звертала уваги:
дитину, що сміється з випадковим перехожим,
чоловіка, який намагається підняти впавший пакет,
жінку, що зупинилася, щоб привітати знайомого.
Світ живе.
І я теж.
Сьогодні я не тікаю.
Сьогодні я йду.
Не в напрямку когось.
Не у втечу від спогадів.
Не заради чужого схвалення.
Просто йду.
І це — вперше за довгий час — мій вибір.
Чистий, тихий, без очікувань.
Я ловлю себе на тому, що усміхаюся без причини.
Лише так, тому що можу.
Лише так, тому що вчора я навчилася слухати себе, а не чужі голоси.
І це — наче перший вдих після довгої втечі.
Ave Maria звучить знову — тепер майже дзеркально до мого настрою.
Не як нагадування про втрату.
А як обіцянка: жити можна чесно.
Любити можна, не знецінюючи себе.
І бути собою можна, навіть коли світ ще не готовий.
Я йду далі.
І кожен крок — не спроба довести щось комусь.
Не доказ сили. Не знак витримки.
Просто крок.
Я тут.
Я відчуваю.
Я живу.
І цього достатньо.