Розділ 20

Ранок приходить повільно.
Не світлом — запахом кави і холодним повітрям за вікном.
Я прокидаюся сама. І це вже не страшно.
Тиша не тисне. Вона не перевіряє, чи готова я. Вона просто є.
Я сиджу на краю ліжка, ногами торкаюся підлоги. Холодно. Але приємно.
Наче світ на мить зупинився, щоб я відчула себе реальною.
Десь глибоко всередині серця щось тріпоче — легкий страх і ще легша надія. Обидва одночасно.
Я встаю. Дивлюся у дзеркало.
Очі ті ж самі, що й учора, що й два роки тому.
Але тепер вони побачили мене.
І це помітно.
Не зовнішністю. Не усмішкою. Не обіцянками.
Просто поглядом.
— Добре, що ти тут, — шепочу сама собі.
На кухні наливаю чай.
Дивлюся на пару, що піднімається з чашки.
Вона кружляє, як думки, що колись не давали мені спокою.
Сьогодні вони не нападають. Вони просто є.
Я виходжу на вулицю.
Місто ще спить, але я відчуваю його рух.
Люди йдуть повз, поспішають, сміються, сваряться.
Кожен — своя історія. Свій біль. Своя Ave Maria.
Я зупиняюся на мить. Вдихаю.
І усвідомлюю: я не втекла.
Я тут. І це достатньо.
Хтось грає на вулиці на гітарі.
Нотки тремтять, трохи фальшиво.
Але я слухаю.
І раптом розумію: не все має бути ідеальним.
Не всі слова мають звучати «правильно».
Не всі кроки — як треба.
Я йду далі. Кроки тихі, але впевнені.
Серце б’ється нерівно, але чесно.
І це теж нормально.
Десь у кишені вібрує телефон. Короткий сигнал.
Я дивлюся, але не кваплюся.
Неважливо.
Якщо хтось напише — добре.
Якщо ні — теж добре.
Тому що я більше не шукаю підтверджень.
Я саме підтвердження.
Я йду парком.
Листя хрумтить під ногами, сонце пробивається крізь дерева — холодне й тепле водночас.
Моя Ave Maria звучить всередині.
Легка. Тиха. Не для всіх, лише для мене.
І я сміюся. Легко.
Без причини.
Не радію — просто вільна.
Мій день буде довгим.
Буде складним.
Будуть моменти, коли захочеться втекти.
І я можу втекти.
Але цього разу я не хочу.
Я не хочу.
Я хочу бути тут.
Зі своїм болем і своїм сміхом.
Зі своєю тишею і своєю музикою.
Ave Maria звучить.
І я дозволяю їй вести мене далі.
Не до когось. Не до минулого.
А до себе.
Я зупиняюся на мосту, дивлюся вниз на воду, що тече.
Колись це була течія страху і очікувань.
Тепер — просто вода.
І я відчуваю, як вільно.
Не легко. Не безболісно.
А своєчасно і точно.
Я роблю ще один крок уперед.
І знаю, що завтра прокинуся.
І знову оберу себе.
Це не кінець.
Це лише розділ.
Але цей розділ — моє перше справжнє «я».