Розділ 19

Я довго сиділа, не рухаючись.
Навіть повіки було важко звести — здавалося, якщо кліпну, щось остаточно зламається.
У такі моменти час не йде.
Він просто дивиться на тебе.
Я слухала власне дихання — воно було надто гучним. Наче кімната стала замалою для моєї тиші. Наче стіни чули те, що я боялася сказати собі вголос.
Я думала про нього.
Але не так, як раніше.
Без ідеалізації.
Без виправдань.
Без тих «якби», якими я роками зашивала тріщини в серці.
Я думала чесно.
Про те, як любов може бути справжньою — і все одно ламати.
Про те, як чекання непомітно стає звичкою.
Про те, як надія іноді — не світло, а пастка.
Мене завжди лякало слово «кінець».
Але ще більше — слово «назавжди» там, де тебе не вибрали.
Я згадала момент, коли вперше відчула:
я не поруч — я між.
Між «ще тримаюсь» і «вже втомилась».
Між любов’ю і зрадою до самої себе.
І знаєш, що найстрашніше?
Не біль.
Не сльози.
А тиша, в якій ти раптом чуєш себе справжню.
Без ролей.
Без пояснень.
Без намагання бути зручною.
Я поклала руку на груди. Серце билося рівно.
Не розривалося.
Не благало.
Просто билося.
І в цю мить я зрозуміла:
я не помираю.
Я виходжу.
З болю.
З очікування.
З тієї версії себе, яка жила чужими рішеннями.
Це не було красиво.
Не було героїчно.
Було по-справжньому.
Я не знала, що буде далі.
Я знала лише одне:
я більше не хочу жити наполовину.
І коли десь далеко знову зазвучала Ave Maria,
я не плакала.
Я слухала.
Бо вперше ця музика не нагадувала про втрату.
Вона звучала як прощання…
і як початок водночас.