Розділ 17

Ранок приходить не світлом — диханням.
Тихим, обережним, ніби боїться мене розбудити.
Я прокидаюся ще до будильника й лежу, дивлячись у стелю. Вона знайома до тріщин. Я знаю цю лінію — як ріку, що тече від люстри до кута. Колись я дивилася на неї, рахуючи хвилини до його повідомлення.
Сьогодні — просто дивлюся.
У цьому «просто» щось нове.
Незвичне.
Трохи лякаюче.
Я не думаю, чи написав він. Не думаю, чи згадав. Не думаю, як виглядатиму в його очах, якщо з’явлюся або зникну. Я вперше думаю, чи хочу встати. І відповідь не про обов’язок — про відчуття.
Я встаю повільно. Підлога холодна, і це добре. Реальність має торкатися.
У дзеркалі — я. Без ролей. Без «тримайся». Без усмішки для когось. Очі трохи червоні, обличчя просте. Але я не відвертаюся.
— Добрий ранок, — кажу тихо.
І чую свій голос. Справжній.
На кухні пахне вчорашньою кавою. Я не виливаю її одразу. Чомусь важливо не поспішати. Важливо дозволити речам бути такими, як є: недосконалими, теплими, трохи гіркими.
За вікном рух. Хтось поспішає. Хтось запізнюється. Хтось сміється в навушниках, не знаючи, що саме цей сміх сьогодні тримає когось іншого на поверхні.
Мене.
Я сідаю з чашкою біля вікна й ловлю себе на думці: раніше я боялася тиші.
Бо в ній звучали питання.
Сьогодні тиша — як пауза між нотами. Без неї музика була б шумом.
І саме в цій паузі з’являється Ave Maria. Не зовні. Не з колонок.
Всередині.
Вона приходить не як спогад про нього. Не як біль. А як нагадування: щось у мені пережило все.
Я.
Я згадую, як колись просила — не словами, а поглядом — залишитися. Як боялася втратити, не розуміючи, що втрачала себе щодня. Як мовчала, коли треба було говорити. Як говорила, коли варто було піти.
Ці спогади не ріжуть. Вони болять, але не ранять. Це інший біль — той, що лікує.
Телефон лежить екраном донизу. Я не перевертаю його. Не тому, що сильна. А тому, що чесна.
Якщо повідомлення буде — я прочитаю.
Якщо ні — я не зламаюся.
Я виходжу з дому без чіткої мети. Просто йду. Вулиця зустрічає холодним повітрям і випадковими обличчями. У кожного — свій всесвіт. Своя Ave Maria. Своя тиша.
На зупинці жінка тримає за руку дитину. Дитина говорить без упину, і жінка слухає так уважно, ніби це найважливіше у світі.
У грудях щось стискається.
Не від заздрості.
Від надії.
Я їду в транспорті й дивлюся у вікно. Місто ковзає повз, як життя, яке я довго проживала не на повну гучність.
Тепер — трохи голосніше.
Не криком.
Правдою.
І раптом я розумію: я не знаю, ким буду далі. У мене немає плану на роки. Я не впевнена у виборах.
Але вперше це не лякає.
Бо невідомість — це не завжди втрата.
Іноді — це простір.
Я зупиняюся в парку. Сідаю на лавку. Листя під ногами хрумтить, як сторінки, які ще не написані. Я торкаюся холодного металу спинки й відчуваю себе тут. Зараз.
Живою.
Ave Maria звучить знову. Тихо. Без пафосу.
Як молитва не про повернення.
А про дозвіл.
Дозвіл жити не зціпивши зуби.
Дозвіл не бути зручною.
Дозвіл любити — і себе теж.
Я сиджу ще кілька хвилин, не рухаючись. Ніби боюся сполохати цей стан — крихкий, як перший лід. Він не про щастя. Він про рівновагу. Про момент, коли тебе більше не розриває зсередини.
Поруч на лавці лежить загублена рукавичка. Самотня. Трохи зім’ята. Я дивлюся на неї й думаю: ми так часто губимо частини себе, навіть не помічаючи. І не завжди повертаємося, щоб забрати.
Я колись теж не повернулася.
Вітер торкається обличчя — легкий, холодний, чесний. Він не питає, чи мені зручно. Просто є. І в цьому є справедливість: світ не зобов’язаний підлаштовуватися, але я більше не зобов’язана ламатися, щоб у ньому вижити.
Я згадую, як навчилася бути сильною. Не за покликом — з потреби. Коли поруч не було рук, довелося тримати себе. Коли слова не приходили — мовчати. Коли любов боліла — терпіти, називаючи це зрілістю.
Але терпіння — не завжди мудрість.
І мовчання — не завжди глибина.
Я встаю й іду алеєю. Кроки звучать чітко, ніби хтось підкреслює кожен.
Я тут.
Я йду.
Я існую.
І більше не розчиняюся в чиїхось очікуваннях.
Десь у кишені вібрує телефон. Коротко. Обережно.
Я зупиняюся.
Колись це був момент, який визначав мій день, настрій, дихання, самоповагу.
Я дістаю телефон не одразу. Даю собі секунду.
Ще одну.
Повідомлення не від нього.
І знаєш що?
Я відчуваю не розчарування — полегшення. Наче з плечей зняли тягар, який я носила так довго, що забула, як сильно він тиснув.
Я усміхаюся. Ледь помітно. Не для світу. Для себе.
Ave Maria знову виникає десь на межі свідомості. Вона не рве серце. Вона його тримає. Як долоня на спині, коли ти стоїш надто близько до краю.
Я розумію: я не зцілилася. Не «відпустила». Не стала новою людиною за одну ніч.
І це нормально.
Я жива. А живе не стається миттєво.
Попереду ще будуть дні, коли я згадаю. Коли накриє. Коли захочу написати й не напишу. Коли буде самотньо навіть серед людей.
Але тепер у мене є я.
Не ідеальна.
Не сильна напоказ.
Справжня.
Я йду далі, вдихаючи холодне повітря, і дозволяю собі не знати відповіді на всі питання. Деякі з них мають звучати довго, щоб не стати брехнею.
Цей розділ мого життя не про фінал.
Він про паузу.
Про вдих перед новою нотою.
І якщо хтось колись упізнає себе в цих рядках — значить, я не мовчала дарма.
Я не загубилася.
Я повертаюся.
До себе.