Розділ 15 Коли тиша перестає лякати

Я йду вулицею й раптом ловлю себе на тому, що дивлюся людям в обличчя.
Раніше я ковзала повз — ніби боялася затримати погляд, ніби кожна чужа пара очей могла побачити в мені те, що я ховала навіть від себе.
Тепер я не ховаюся.
Я просто втомилася.
Жінка з кавою обпікає пальці й лається пошепки.
Чоловік говорить по телефону різко — так, ніби весь світ йому винен.
Дівчина сміється занадто голосно. Сміхом, за яким ховається напруга.
І раптом я розумію:
ми всі тут такі.
З тріщинами.
З болем, який навчилися маскувати.
Мені більше не соромно за свої.
Я зупиняюся біля переходу, чекаю зеленого світла — і відчуваю, як у грудях щось стискається.
Несподівано.
Без видимої причини.
Ось він — страх.
Не великий.
Не драматичний.
Той, що живе тихо й постійно.
А раптом ти помилилася?
А раптом це було останнє справжнє?
А раптом більше не буде?
Я не жену ці думки.
Я дозволяю їм бути.
Бо вони — частина мене, а не вороги.
Раніше я думала, що бути сильною — це не відчувати.
Тепер знаю:
бути сильною — це не тікати від того, що відчуваєш.
Я переходжу дорогу й згадую, як колись просила себе потерпіти ще трохи.
Ще день.
Ще тиждень.
Ще «до кращого моменту».
І роки минали.
Я жила в режимі очікування:
коли він зміниться,
коли я стану кращою,
коли любов перестане боліти.
А тепер я не чекаю.
Я живу всередині того, що є.
Це не завжди красиво.
Не завжди світло.
І точно не завжди легко.
Я думаю про ті ночі, коли лежала й дивилася в стелю, рахуючи не зірки, а власні «якби».
Якби я сказала.
Якби пішла раніше.
Якби не злякалася.
Сьогодні я дозволяю собі не відповідати на ці «якби».
Вони нічого не змінять.
А я — хочу змінюватися.
Ave Maria звучить раптово — з відкритого вікна десь угорі.
Хтось увімкнув музику голосніше, ніж треба.
І я завмираю.
Колись ця мелодія стискала мене зсередини, як нагадування про втрату.
А зараз…
Вона звучить інакше.
Ніби хтось тихо каже:
ти тут.
ти жива.
і цього достатньо на сьогодні.
Я не знаю, чи зустріну його знову.
Не знаю, чи захочу цієї зустрічі.
Не знаю, ким буду за рік.
Але знаю одне —
я більше не повернуся туди, де мені доводилося зменшувати себе, щоб мене не втратити.
Я кладу руку на серце.
Воно б’ється нерівно.
Але чесно.
І в цю мить я відчуваю не щастя,
не спокій,
не впевненість.
Присутність.
Я є.
Я тут.
Я живу.
І цього разу — для себе.
Я повертаюся додому повільно, ніби боюся, що за дверима мене чекає не кімната, а я сама.
Колись я тікала від цього.
Вмикала світло різко.
Заповнювала простір звуками.
Аби тільки не чути власні думки.
Сьогодні я не поспішаю.
Я знімаю взуття, кладу ключі на стіл і не вмикаю нічого.
Ні світла.
Ні музики.
Ні фонових слів, за якими зазвичай ховаються.
Кімната дихає разом зі мною.
Стіни пам’ятають.
Вони бачили мої сльози, мої мовчазні молитви, мої розмови з уявними відповідями.
Я торкаюся спинки крісла й згадую, як сиділа тут ночами, стискаючи телефон, чекаючи повідомлення, яке могло змінити все.
Або зламати остаточно.
Я чекала не на слова.
Я чекала підтвердження, що я важлива.
І це найстрашніше усвідомлення:
ми часто не хочемо любові —
ми хочемо, щоб нами не знехтували.
Я сідаю.
І вперше не беру телефон до рук.
Тиша стає густою.
Вона не лякає.
Вона дивиться прямо.
Я думаю про те, скільки разів погоджувалася на менше, називаючи це компромісом.
Скільки разів стискала серце, щоб не здаватися надто чутливою.
Скільки разів зраджувала власне «мені болить», бо так було зручніше всім.
Любов не повинна вимагати зникнення.
Але я зрозуміла це надто пізно.
Ave Maria вже не звучить ззовні.
Вона підіймається зсередини —
як спогад про щось чисте, що я боялася втратити.
І раптом приходить проста, страшна думка:
я більше не хочу, щоб хтось рятував мене.
Я хочу, щоб мене бачили.
Не сильну.
Не правильну.
Не зібрану.
Живу.
Я дивлюся на себе в дзеркало.
Довго.
Без оцінок.
Без порівнянь.
У моїх очах немає тріумфу.
Але є щось нове —
відсутність прохання.
Я більше не прошу:
обери мене.
залишся.
поясни.
Я просто є.
Я лягаю на ліжко, не вимикаючи світло.
Мені більше нічого приховувати.
Навіть від себе.
Завтра знову буде трохи боліти.
Я знаю це.
Зцілення не відбувається за одну ніч.
Але я також знаю:
я більше не буду зменшувати себе, щоб комусь стало зручніше любити мене.
Ave Maria звучить тихо, майже нечутно.
Не як надія.
Як прийняття.
І я засинаю з відчуттям, що вперше за довгий час
не тікаю.
А залишаюся.
З собою.

Інколи зцілення починається не зі щастя, а з дозволу собі залишитися.
Без втечі. Без масок. Просто бути.