Розділ 14. Коли більше немає куди тікати

Є момент, коли ти раптом розумієш:
далі тікати нікуди.
Не від людей — від себе.
Я стою посеред кімнати й ловлю цю думку зненацька,
ніби хтось різко зупинив мене за плече.
Я втомилася бути сильною.
Не «трошки».
Не «сьогодні».
А так — до дна.
Сильна — це зручно.
Сильних не питають, чи вони витримають.
Сильним не телефонують серед ночі просто так.
Сильним не дозволяють падати.
Бо сильні повинні.
А я більше не хочу бути повинна.
Я хочу впасти — і щоб мене не піднімали одразу.
Не казали: «Вставай», «Тримайся», «Ти зможеш».
Я хочу побути внизу.
У тиші.
У чесності.
Я сідаю на підлогу, притискаю коліна до грудей і ловлю себе на думці, від якої стає страшно:
я так довго жила для інших, що більше не пам’ятаю, як звучить мій власний голос.
Не той, яким я автоматично відповідаю «все добре».
А той, що всередині.
Хрипкий.
Зляканий.
Незручний.
Не впевнений.
Не красивий.
Але він — мій.
І я знову думаю про нього.
Не тому, що хочу.
Тому що серце не питає дозволу.
Про те, як ми мовчали тоді, коли слова могли врятувати.
Про те, як боялися зруйнувати одне одного правдою — і зруйнували мовчанням.
Про те, як любов іноді виглядає не як щастя, а як перевірка на витривалість.
Я питаю себе:
А якби я тоді сказала?
А якби не змовчала?
А якби не робила вигляд, що мені не болить?
Відповідей немає.
Є тільки відчуття втрати.
І це не він.
Це я.
Ми так часто боїмося втратити людей, що не помічаємо, як втрачаємо себе.
Свої межі.
Свої бажання.
Своє чесне «я більше не можу».
Я дивлюся у вікно.
Місто живе.
Комусь смішно.
Комусь байдуже.
Комусь добре.
А я стою тут — і відчуваю, як у мені щось ламається…
і водночас збирається заново.
Більше не буде втеч.
Ні в роботу.
Ні в турботу про інших.
Ні в роль «я сильна, я справлюся».
Бо правда проста і страшна:
я боялася не втратити його.
Я боялася залишитися з собою — справжньою.
Без ролей.
Без виправдань.
Без історій, якими прикривають порожнечу.
Ми часто плутаємо любов із потребою бути потрібними.
Звичку — з близькістю.
Страх самотності — з коханням.
Я теж плутала.
Я трималася за нього, бо поруч із ним не треба було чути власну тишу.
Бо його присутність заглушала ті питання, від яких я тікала:
Хто ти без нього?
Чого ти насправді хочеш?
Чому так боїшся залишитися наодинці зі своїм життям?
Ці питання не кричать.
Вони шепочуть.
І від цього ще страшніші.
Я сідаю біля вікна й раптом помічаю:
я не чекаю повідомлення.
Не оновлюю екран.
Не рахую хвилини.
Є порожнеча.
Але вона дивна.
Не чорна.
Не смертельна.
Чесна.
Мені боляче.
Так.
Але це біль, у якому я більше не зраджую себе.
Я згадую всі ті рази, коли хотіла сказати «ні», але сказала «як хочеш».
Коли хотіла піти, але залишилась, бо «раптом більше нікого».
Коли мовчала, бо боялася бути незручною.
І раптом розумію:
я так довго намагалася бути правильною для когось,
що перестала бути живою для себе.
Сльози приходять тихо.
Без істерик.
Вони не про втрату.
Вони — про усвідомлення.
Про всі маленькі зради собі, з яких склалося моє «терпи».
Про те, як я назвала біль нормою.
Ave Maria звучить десь далеко — ніби з іншого життя.
І цього разу вона не про нього.
Вона — про мене.
Про жінку, яка вижила там, де давно мала зламатися.
Про жінку, яка тільки вчиться не просити дозволу бути собою.
Я торкаюся грудей долонею.
Серце б’ється нерівно.
Інколи боляче.
Інколи страшно.
Але воно б’ється.
І цього достатньо, щоб жити далі.
Я не обіцяю собі щастя.
Я обіцяю чесність.
Я не знаю, чи повернеться він.
Не знаю, чи зможу ще колись так любити.
Не знаю, чим усе закінчиться.
Але знаю одне:
я більше не буду жити наполовину.
Якщо болить — я дозволю собі боліти.
Якщо люблю — не знеціню це страхом.
Якщо піду — то не тому, що злякалася,
а тому, що вибрала себе.
Я піднімаюся.
Повільно.
Невпевнено.
І відчуваю: я не стала слабшою.
Я стала справжньою.
Тиша знову огортає мене.
Але тепер вона не душить.
Вона слухає.
І я дозволяю собі мовчати.
Авторський коментар:
Я довго вагалася, чи публікувати цей розділ.
Він не про сюжет.
Він про те, що ми зазвичай ховаємо навіть від себе.
Якщо під час читання вам захотілося зупинитися, перевести подих або просто помовчати — значить, ми десь зустрілися.
У цій втомі.
У цьому страху бути не сильними.
У цій тиші, де вперше чесно чути себе.
Мені не хочеться питати: «Як вам?»
Краще скажіть: чи було у вас колись відчуття, що ви живете «правильно», але не по-справжньому?
Я читаю кожен ваш коментар.
Навіть ті, що пишуться довго і боляче.
Дякую, що тут.
Дякую за сміливість відчувати.