Розділ 13. Жива людина

Іноді найбільший крик — це тиша.
Не та спокійна, до якої можна притулитися.
А важка. Та, що тисне на груди й не дає нормально вдихнути.
Я прокидаюся, і першою думкою не «новий день».
Першою є: чи вистачить мені сил сьогодні не зламатися?
Люди думають, що якщо ти мовчиш — значить, у тебе немає болю.
Або він несерйозний.
Або ти вже звик.
Ніхто не бачить, як вночі ти дивишся в стелю і рахуєш не зірки, а свої помилки.
Скільки разів прокручував у голові ті самі слова, які так і не сказав.
Ті самі рішення, які так і не наважився прийняти.
Кажуть: час лікує.
Ні.
Час просто вчить жити з болем так, щоб він не заважав іншим.
Я вчуся бути зручним.
Сильним.
Тим, хто «тримається».
Але є дні, коли дивлюся в дзеркало і не впізнаю себе.
Бо очі втомлені.
Бо усмішка — відрепетирувана.
Бо душа — ніби давно не тут.
Я не хочу, щоб мене рятували.
Я хочу, щоб мене побачили.
Побачили не успіхи, не правильні слова, не маску.
А мене — справжнього.
Зі страхом.
З ревнощами.
З любов’ю, яку ховаю, бо вона робить мене вразливим.
Є моменти, коли здається: ще трохи — і я здамся.
Не голосно. Без драм.
Просто перестану боротися всередині.
І в ці моменти найстрашніше — не біль.
Найстрашніше — думка, що так живуть усі.
Що це норма — тягнути мовчки.
Що щастя — це щось для інших.
Але десь глибоко, дуже глибоко, ще жевріє іскра.
Маленька. Ледь жива.
Вона шепоче:
Ти маєш право хотіти більшого.
Ти маєш право піти.
Ти маєш право обрати себе — навіть якщо це зруйнує все інше.
Я ще не зробив вибір.
Але я вже не той, ким був учора.
І, можливо, саме це — початок.
Я йду містом і дивлюся на людей.
Усмішки. Руки в руках. Погляди, що шукають відповіді.
І мені здається: вони не живі.
Не так, як я.
Вони просто існують у ритмі, який придумав хтось інший.
А я… я живу кожною дрібницею.
Кожен подих — як тест.
Кожна секунда — як нагадування, що я ще не зламався.
Я хочу кричати.
Але голос мовчить.
Я хочу плакати.
Але сльози немає кому лити, крім порожніх стін.
І тоді розумію: жива людина — це не та, що дихає.
Це та, що відчуває.
Навіть коли страшно.
Навіть коли боляче.
Навіть коли здається, що світ став проти тебе.
Я тримаю це в собі.
Бо кожен крок, кожне слово, кожен подих — це маленький виклик.
Виклик самому собі: ти ще живий, чи просто рухаєшся у тиші?
Іноді мені здається, що біль — це єдине, що робить мене справжнім.
Бо радість приходить і відходить. Сміх ламається об час і об людей.
А біль… біль — це сигнал, що я ще тут, що я ще відчуваю, що я ще я.
Я сідаю на сходах старого будинку.
Повітря пахне дощем і сміттям.
Хтось кудись поспішає, але мені байдуже.
Я слухаю власне серце.
Його удари. Його тривогу. Його надію.
Ave Maria звучить десь далеко.
У записі. У спогаді. У пам’яті.
Не музика. Не молитва.
А нагадування: ти ще живеш. Ти ще можеш любити. Ти ще можеш вибирати.
Я відчуваю, як руки тремтять.
Не від холоду.
Від усвідомлення: я більше не можу ховатися.
Я більше не можу робити вигляд, що «все нормально».
Бо все неправильно, поки я не чесний із собою.
І саме це робить мене живим.
Я підводжуся.
Повільно.
Кожен крок — як маленька перемога.
Як доказ: я ще тут. І я ще можу все змінити.
Навіть якщо світ проти мене.
Навіть якщо люди, яких я люблю, можуть зруйнувати мене.
Навіть якщо завтра може зламати все, що я збудував у душі.
Я живу.
І це — єдине, що має значення.
Жива людина — це та, що приймає свій страх і йде вперед, навіть коли все здається кінцем.
Я відчуваю холодний вітер на обличчі.
Чую дзвінкі кроки на тротуарі.
Відчуваю серце, що б’ється.
І усміхаюся.
Бо я ще можу любити. Можу мріяти. Можу боротися.
І саме це — найважливіше.
Жива людина — це та, що йде вперед, навіть коли здається кінець.
Я йду. І відчуваю себе повною.
Страшною.
Непереможною.
Живою.