Розділ 12. Коли вибір болить

Ранок почався не зі світла.
Він почався з дзвінка.
Кароліна ще тримала чашку з кавою, коли телефон завібрував так різко, ніби знав: має право на вторгнення.
Вона глянула на екран — і пальці одразу похололи.
Невідомий номер.
Але вона знала.
— Візьми, — сказав він тихо, надто спокійно.
Саме так говорять люди, які вже внутрішньо готуються до удару.
Кароліна піднесла телефон до вуха.
— У тебе є година, — голос був рівний, майже байдужий. — Приїдеш сама. Без нього.
— А якщо ні? — її голос зрадницьки здригнувся.
— Тоді він зникне. Назавжди.
Зв’язок обірвався.
У кімнаті стало порожньо. Не тихо — саме порожньо.
Ніби повітря вийшло крізь тріщину, якої не видно.
— Я поїду з тобою, — сказав він одразу.
Без пауз. Без сумнівів.
— Ні, — Кароліна похитала головою. — Саме цього він і хоче.
— Я не дозволю тобі йти до нього самій.
— А я не дозволю йому зламати тебе через мене.
Вони дивилися одне на одного довго. Болісно.
Ніби запам’ятовували риси обличчя на випадок, якщо це востаннє.
— Якщо ти підеш… — він не договорив.
— Я знаю, — відповіла вона. — Але якщо не піду — він зруйнує тебе. А я з цим не житиму.
Вона одягалася швидко.
Руки тремтіли, але всередині народжувався дивний спокій — той, що приходить перед прірвою.
— Якщо він змусить тебе обирати… — почав він.
— Я вже обрала, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Але вибір — це не завжди перемога.
Він не стримував її.
Бо любов — це не клітка.
Дорога була короткою і нескінченною водночас.
Місто пропливало повз, ніби декорація до чужого життя.
Кароліна ловила себе на думці:
я йду туди не як жертва. Я йду як людина, яка більше не боїться правди.
Він чекав у старій будівлі.
Бетон. Холод. Запах вологи. Минуле завжди обирає такі місця.
— Ти подорослішала, — сказав він, не дивлячись на неї.
— А ти ні, — відповіла вона спокійно.
Він усміхнувся.
— У тебе є вибір. Завжди був. Просто ти не хотіла його бачити.
— Я тут. Кажи.
— Ти повертаєшся до того життя. До тих правил. Або він платить за твою свободу.
Кароліна відчула, як щось стискається всередині.
Не серце — глибше. Там, де народжуються рішення.
— Ти думаєш, я ще та ж?
— Я знаю, що ти боїшся.
— Так, — кивнула вона. — Але тепер я боюся іншого.
— Чого?
— Прожити життя, яке мені нав’язали.
Тиша стала важкою.
— Якщо зробиш цей вибір — втратиш його.
Кароліна заплющила очі.
І в цю мить усередині неї прозвучала Ave Maria.
Не музика. Пам’ять. Його голос. Його слова: «Ти — мій дім».
Вона відкрила очі.
— Я більше не товар. Не борг. І не тінь.
— Ти робиш помилку.
— Ні. Я роблю вибір.
Вона розвернулася й пішла.
Крок. Другий. Третій.
— Ти ще пошкодуєш, — пролунало позаду.
Вона не обернулася.
На вулиці повітря було різким, але вона дихала на повні груди.
Телефон завібрував.
Повідомлення: «Я поруч. Що б не сталося».
Сльози покотилися — не від слабкості. Від правди.
А потім був дзвінок.
— Ти зробила вибір, — сказав холодний голос. — Тепер подивимось, чи витримаєш його наслідки.
— Що ти з ним зробив?
— Поки нічого. Але кожна твоя помилка тепер — його біль.
Світ звузився до страху втратити назавжди.
У храм вона зайшла майже бігом.
— Забери що завгодно… — шепотіла вона. — Тільки не його.
Ave Maria зазвучала несподівано.
Чиста. Болісна.
І вона зрозуміла: вибір зроблений.
А боротьба — тільки починається.
Додому вона повернулася пізно.
Квартира зустріла тишею.
Його не було.
На столі лежав телефон.
Повідомлення: «Я пішов, щоб не стати твоєю слабкістю. Якщо мене зламають — ти маєш жити. Не шукай мене. Пробач».
Кароліна повільно опустилася на підлогу.
— Ти не мав права… — прошепотіла вона. — Не мав права вирішувати за нас…
Любов — це не коли рятують.
Любов — це коли залишаються.
Вона підвелася.
Без паніки. Без істерики.
Зі страшною, крихкою рішучістю.
— Я знайду тебе, — сказала вголос. — Навіть якщо доведеться пройти крізь усе пекло.
Вона сіла за рояль.
Ave Maria звучала вже інакше.
Не як молитва.
Як обіцянка. Як виклик.
І десь у темряві міста починалася нова історія.
Не про вибір.
А про ціну, яку за нього платять.