Розділ 11. Три дні до вибору

Перший день почався з тиші.
Не тієї спокійної, до якої можна притулитися.
А важкої — такої, що тисне на груди й не дає нормально вдихнути.
Кароліна прокинулася ще до світанку.
Поруч він спав неспокійно, здригався, ніби навіть уві сні мусив захищатися.
Вона дивилася на його обличчя й ловила себе на страшній думці:
а що, як це наші останні спокійні ранки?
Сльози не прийшли.
Вони ніби вигоріли.
Залишився лише внутрішній біль — глухий, постійний, мов фоновий шум, до якого неможливо звикнути.
Пізніше, сидячи на кухні з холодною кавою, він сказав:
— Ми не маємо права панікувати. Саме цього він хоче.
Кароліна кивнула, хоча всередині все кричало.
— А якщо він зруйнує не нас… — тихо спитала вона, — а дозволить нам зруйнувати одне одного?
Він мовчав довше, ніж їй хотілося.
— Тоді ми маємо говорити, — нарешті відповів. — Навіть коли боляче. Навіть коли страшно.
Вона подивилася на нього — і вперше за ці дні подумала:
а чи справді я знаю все?
Другий день був важчим.
Телефон мовчав, але ця тиша була гучнішою за дзвінки.
Кароліні здавалося, що за кожним поворотом її хтось бачить, що кожен випадковий погляд — не випадковий.
Вона зайшла до храму вдень.
Там було майже порожньо. Лише світло з вітражів і тиха молитва когось у кутку.
Вона сіла й заплющила очі.
Ave Maria не звучала.
І від цього було ще страшніше.
— Якщо це випробування… — прошепотіла вона, — дай мені сили не зрадити себе.
У відповідь — тиша.
Але не порожня. Наповнена.
Того ж вечора вони посварилися.
Не через слова. Через страх.
— Ти почав віддалятися, — сказала вона раптово. — Я це відчуваю.
— Я просто думаю, як тебе захистити!
— Захищати — не означає вирішувати за мене!
Він стиснув кулаки.
— А якщо єдиний спосіб уберегти тебе — відпустити?
Ці слова впали між ними, як ніж.
— Ти знову хочеш піти мовчки? — її голос тремтів. — Знову зробити вибір без мене?
Він дивився на неї довго. Болісно.
— Я не знаю, як правильно, — зізнався він. — Я боюся втратити тебе більше, ніж себе.
Кароліна підійшла й притулилася до його чола.
— А я боюся жити без правди, — прошепотіла вона. — Навіть якщо вона зруйнує ілюзії.
Третій день настав занадто швидко.
Повітря було напружене, наче перед грозою.
Місто жило своїм життям, але для них час звузився до кількох годин.
Кароліна вдягалася повільно, уважно.
Вона не знала, куди приведе цей день — але знала одне: вона більше не та жінка, що колись чекала й мовчала.
— Що б не сталося сьогодні… — сказала вона, дивлячись йому в очі, — я не дозволю минулому вирішувати за нас.
— І я не дозволю страху керувати мною, — відповів він.
Вони взялися за руки.
Не як ті, хто ховається.
А як ті, хто готовий дивитися правді в очі.
Ніч прийшла без дозволу.
Вона не впала — вона повільно накрила місто ковдрою тривоги.
Кароліна лежала з відкритими очима й рахувала подихи. Один. Два. Три.
Сон не приходив.
— Ти не спиш, — прошепотів він.
— Ні.
— Я боюся завтрашнього дня, — зізналася вона. — Не того, що він зробить. А того… ким ми можемо стати.
— Ким?
— Людьми, які зламаються не від ворога… а одне від одного.
Він довго мовчав.
— Я все життя тікав, — сказав нарешті. — А тепер боюся зробити крок, бо знаю: він змінить усе.
— Тоді не тікай, — відповіла вона. — Навіть якщо буде боляче.
— Я залишуся.
І в цю мить Кароліна зрозуміла:
любов — це не коли не болить.
Любов — це коли болить, але ти не тікаєш.
Надвечір вона залишилася сама.
Вона торкалася речей, ніби перевіряла, чи вони справжні.
Сіла за рояль. Пальці тремтіли.
Перші ноти Ave Maria прозвучали нерівно.
Мелодія ламалася разом із нею.
— Я так боюся втратити тебе… — прошепотіла вона. — І так боюся втратити себе.
Він чув усе. Кожну ноту. Кожен злам дихання.
Сів поруч і просто поклав руку поверх її.
— Я не піду, — сказав він. — Але я боюся.
— Страх — не найгірше, — відповіла вона. — Найгірше — самотність удвох.
Він обійняв її — не рятуючи. Просто тримаючи.
— Якщо це наші останні спокійні години… — прошепотіла вона, — давай проживемо їх чесно.
— Якщо це початок війни… — відповів він, — ти — мій дім.
І попри страх, біль і тремтіння, вона відчула:
навіть якщо завтра зламає їх — сьогодні вони справжні.
А Ave Maria більше не була лише молитвою.