Розділ 10. Там, де минуле чекає

Вони не говорили дорогою.
Місто ковтало їхні кроки, наче знало: ця зустріч не для слів.
Повітря було важким, непривітним. Навіть ліхтарі світили інакше — тьмяно, насторожено, ніби самі боялися того місця, куди вони йшли.
Кароліна відчувала це шкірою.
Кожен крок віддавався тупим болем у грудях, ніби серце вже знало: сьогодні щось зламається. Або навпаки — назавжди зростеться.
— Ми ще можемо повернутися… — тихо сказала вона, коли попереду виринув темний силует старої фабрики.
Він зупинився. Довго мовчав.
— Якщо я не зайду туди сьогодні, — нарешті сказав він, — минуле прийде до нас саме. І тоді вибору вже не буде.
Кароліна кивнула.
Вона зробила крок поруч із ним.
Стара фабрика стояла, мов привид. Обдерті стіни, вибиті вікна, іржаві двері, які скрипіли навіть без вітру. Тут пахло холодом, пилом і незавершеними справами — тими, що роками чекають, щоб хтось нарешті заплатив за них.
— Він завжди любив такі місця, — глухо сказав він. — Де легко сховати страх під темрявою.
Всередині кожен крок луною бився об бетон. Звуки були надто гучні. Надто живі.
Кароліні здавалося, що сама будівля дихає, слухає, пам’ятає.
— Ти не мав приводити її.
Голос з темряви.
Спокійний. Занадто спокійний.
Кароліна здригнулася, але не відступила.
З тіні вийшов чоловік. Високий, охайний, з холодною усмішкою, яка ніколи не доходила до очей.
— Давно не бачились, — сказав він. — Ти виглядаєш… щасливим. Це майже образливо.
— Чого ти хочеш? — різко спитав він.
— Я ж казав. Справедливості.
Погляд чоловіка повільно ковзнув до Кароліни. Оцінююче. Важко. Ніби вона була не людиною, а важелем.
— Отже, це вона, — мовив він. — Та сама причина, через яку ти думаєш, що можеш почати з чистого аркуша.
Кароліна відчула, як у грудях стискається повітря.
— Не дивись на неї, — твердо сказав він, стаючи трохи попереду.
— А чому ні? — усміхнувся той. — Вона ж частина угоди, правда?
— Яка ще угода?! — вирвалось у Кароліни.
Чоловік тихо засміявся.
— Ти їй не сказав, — звернувся він до нього. — Як мило. Ти завжди вмів ховати бруд під благородством.
— Замовкни.
— Ні. Сьогодні правда вийде назовні. Ти винен мені. Не грошима. Не часом. Вибором.
Він підійшов ближче.
— Або ти повертаєшся туди, звідки пішов… — пауза. — або твій новий світ почне руйнуватись. Повільно. Болісно. Через неї.
— Ти її не чіпатимеш, — тихо сказав він.
У цьому голосі було щось страшніше за погрози.
— Побачимо, — відповів чоловік. — Бо тепер ти маєш слабке місце.
Страх накрив Кароліну хвилею. Але замість втекти — вона зробила крок уперед.
— Послухай мене, — сказала вона, дивлячись прямо в його очі. — Якщо ти думаєш, що можеш зламати нас страхом — ти вже програв.
Він здивовано підняв брови.
— Ти смілива. Але сміливість не завжди рятує.
— А любов — так.
Тиша стала гострою. Небезпечною.
— У тебе є три дні, — кинув він. — Потім я почну грати по-справжньому.
І зник у темряві.
Вони залишилися самі.
Кароліна тремтіла — не від холоду. Від усвідомлення.
— Ти хотів пожертвувати собою… не сказавши мені, — прошепотіла вона.
Він опустив голову.
— Я не хотів втратити тебе.
Вона обійняла його міцно, до болю.
— А я не дозволю тобі втратити себе, — сказала вона. — Якщо це війна — ми в ній разом.
Пізніше, коли ніч уже стишилась, Кароліна зайшла до храму.
Вона не була готова.
Ніхто не буває готовим, коли минуле виходить з тіні — не як спогад, а як жива людина.
Орган торкнувся перших нот «Ave Maria».
Звук різонув серце — не ніжно, а до крові.
Він стояв за кілька кроків.
— Кароліна…
Перед очима промайнуло все: його руки, його обіцянки, його мовчання.
— Не підходь, — прошепотіла вона.
— Я помилявся…
— …і вбив мене, — договорила вона. — Повільно. День за днем.
Сльози текли. Вона не витирала їх.
— Я жила, — сказала вона. — І щоразу, коли звучала «Ave Maria», я думала про тебе. І ненавиділа себе за це.
— Я любив тебе…
— Любов — це бути поруч, коли боляче. А тебе не було.
Вона пішла.
— Коли звучить «Ave Maria», — сказала вона на прощання, — я більше не хочу згадувати біль. Я хочу згадувати світло.
Двері зачинилися.
Холодне повітря вдарило в обличчя, але вперше за довгий час вона відчула полегшення.
Сльози ще були. Біль ще жив.
Але «Ave Maria» звучала вже не як рана.
Як молитва.