Розділ 7 — Нова буря

Сонце ще не з’явилося над містом, а вони вже були на ногах. Нічна перемога залишила по собі тремтіння сердець, але справжня небезпека ще не минула. Вона відчувала: темрява, що випробовувала їх раніше, лише відступила на мить, щоб повернутися з новою силою.
— Ти відчуваєш це? — прошепотіла вона, дивлячись на його обличчя, де ще грали сліди нічного страху.
— Так, — відповів він. — Але страх уже не керує нами. Він лише нагадує: ми живі. І ми разом.
Їхні кроки були тихі, обережні. Кожна тінь могла приховувати небезпеку, кожен звук — нову пастку. Вона трималася за його руку так міцно, що відчувала пульс життя в кожному дотику. І разом вони йшли вперед, бо тільки разом можна було перемогти цей світ, який постійно кидав їм виклик.
— Я ніколи не думала, що зможу знову відчувати спокій, — тихо сказала вона.
— Спокій? — він посміхнувся крізь зморшки втоми. — Ні, спокій нам не світить. Але ми можемо відчувати одне одного. І це сильніше за будь-який страх.
Вони зайшли у кафе на розі, де колись ховалися від світу, шукаючи тишу і розраду. Здавалося, весь світ спав, а лише вони були живі, наодинці зі своїми думками. Вона сіла, схилившись над столом, а він притулився збоку, тримаючи руку на її плечі.
— Мені здається, це ще не кінець… — прошепотіла вона. — Він може повернутися.
— Якщо так станеться, ми будемо готові, — відповів він. — Бо тепер ми знаємо: поки ми разом, жоден ворог нам не страшний.
Вона підняла голову і подивилася йому в очі. Там не було страху — була любов, пройдена через бурю і темряву, яка стала непереможною.
— Я боюся одного… — вона замовкла, руки тремтіли.
— Чого саме? — його голос був ніжним, але рішучим.
— Що одного дня… нас може розділити щось, що ми не зможемо подолати.
Він нахилився до неї, торкнувся губами її чола і тихо промовив:
— Тільки смерть зможе нас розділити. А до того часу — ми разом. Кожну хвилину. Кожен подих.
Її серце розлилося теплом. Навіть у місті, де небезпека могла стати реальністю за секунду, вони мали одне одного. І цього було достатньо, щоб відчути силу, якої ніхто не зможе зламати.
Та світ не залишав їх у спокої. Коли вони виходили з кафе, місто зустріло їх холодом і туманом, що сповзав по тротуарах. Їхні тіні злилися з ніччю, а відчуття, що хтось спостерігає, накрило її, мов темна хвиля.
— Ми повинні бути обережні, — промовив він. — Він може стежити за нами.
— Я знаю… — відповіла вона. — Але я не боюся. Бо ти поруч.
І вони йшли далі, мовчки, але кожен крок був сповнений рішучості. Їхні серця билися в унісон, а кожен дотик рук передавав безмежну любов, що зросла після всіх випробувань.
Раптом на розі вони помітили постать. Серце її зупинилося. Це був він — їхній ворог, холодний і безжалісний. Але на відміну від минулої зустрічі, страху не було.
— Здається, ви забули, як боятися, — промовив він, його голос був як лід.
— Ми не забули, — сказала вона, дивлячись прямо в його очі. — Але ми сильніші за твій страх.
Він крокував уперед, але вони стояли разом, плечі до плеча, руки переплетені. І тоді сталося неможливе: ворог зрозумів, що сила, яку він хотів зламати, непереможна.
— Нічого не вийде! — закричав він.
— Вийде! — відповіла вона, її крик гримів, мов удар блискавки. — Ми разом!
Він зробив крок назад, розуміючи, що програв. І вона зрозуміла: навіть якщо весь світ кинеться на них, навіть якщо темрява повернеться, вони будуть непереможні, бо їхня любов стала щитом.
Вони повільно йшли вулицями міста. Світло ліхтарів відбивалося в їхніх очах, і з кожним кроком страх розчинявся, залишаючи лише любов і рішучість. Місто, що колись здавалося темним, тепер було їхнім — бо вони разом.
Вони наблизилися до старої каплиці, де колись шукали спокій серед хаосу. Там звучали перші акорди «Аве Марія», мелодії, що стали для неї символом надії і захисту.
— Слухай… — шепотіла вона. — Це музика… як оберіг.
— Саме так, — кивнув він, тримаючи її за руку. — Поки вона звучить, нам нічого не загрожує.
Навіть серед мелодії вони відчували присутність небезпеки. Її старий ворог десь поруч, і його тінь нагадувала: минуле не відпускає легко.
— Я боюся… — прошепотіла вона. — Що одного дня тиша знову буде порушена.
— І тоді ми знову будемо разом, — відповів він. — Бо страх ніколи не сильніший за любов.
Вона закрила очі, і музика обвила її, мов теплий плащ. Сльози котилися по щоках, але тепер це були сльози віри і полегшення. Вона відчула: навіть якщо завтра настане буря, навіть якщо минуле повернеться, вона не сама.
Він обійняв її міцніше. Це була обіцянка: ніякі сили не зможуть їх розлучити.
— Ти відчуваєш? — запитав він, дивлячись на небо, де перші промені сонця пробивалися крізь туман.
— Так… — відповіла вона, притискаючись до нього. — Світло приходить навіть після найтемнішої ночі.
І вони йшли далі, тримаючись за руки, знаючи: поки звучить «Аве Марія», поки жива їхня любов — вони непереможні.