Розділ 6 Ніч, яка перевіряє кохання

Ніч була непривітною. Темрява огортала місто важким серпанком, а тиша здавалася небезпечною — як перед бурею. Вона сиділа на дивані, притиснувшись до нього, серце билося шалено, мов хотіло вирватися з грудей. Страх і рішучість змішалися в одному клубку — вони стояли на порозі того, що могло зруйнувати все.
— Що ми будемо робити? — її голос тремтів, очі шукали у його погляді відповідь.
— Ми переживемо це… разом, — відповів він, стискаючи її руку. — Ми знаємо, як боротися. І цього разу не відступимо.
Кожен шурхіт сходів, кожен стук ключа пробирав до кісток. Минуле оживало перед очима: зради, втрати, люди, які колись хотіли розірвати їхнє життя. І тепер воно стало реальним — холодним, темним, немов живим.
— Хтось прийшов… — прошепотіла вона, а слова здалися чужими навіть їй самій.
— Не бійся, — його руки обіймали її плечі, як щит. — Я тут. Я тримаю тебе.
Телефон задзвонив. На екрані — невідомий номер. Холодний голос на іншому кінці звучав знайомо і страшно:
— Думаєш, ти врятувалася? Твоє щастя закінчиться.
Її руки затремтіли, але він міцно тримав її, мов оберігаючи від страху.
— Вони думають, що можуть нас зламати, — промовив він. — Але ми вже вижили. Ми вистоїмо.
Вони вийшли з квартири. Місто спало, але тіні кожного провулка здавалися загрозливими. Кожен крок був випробуванням, кожен подих — спробою приборкати тривогу. Вона стискала його руку так сильно, що відчувала кістки, але водночас відчувала силу, яку дає кохання і пережите минуле.
— Відчуваєш це? — запитала вона, ледве дихаючи.
— Небезпеку? — він кивнув. — Так. Але я відчуваю і твою силу. Твою любов. Вона сильніша за будь-який страх.
Вони підійшли до старого скверу, де колись вперше сховалися від світу і зрозуміли: їхнє кохання може перемогти будь-який біль. Легкий вітер шурхотів сухим листям, створюючи відчуття, що світ затримав подих.
— Ми пройшли через все, — сказала вона, дивлячись на нього. — Я хочу вірити, що пройдемо і це.
— Ми пройдемо, — відповів він. — Бо нічого не страшніше нашої любові.
І раптом темрява ожила. З неї вирвалася постать — холодна, непривітна, знайома. Людина, яка колись руйнувала їхнє життя, стояла перед ними. Погляд його був пронизливий, темний, зупиняв дихання.
— Ви думаєте, що зможете врятуватися? — промовив він. — Ваше щастя — моє завдання зруйнувати.
Вона зробила крок уперед, поруч із нею він. Його рука стискала її кисть, передаючи силу, яку вона відчувала в серці.
— Ми не боїмося тебе, — сказала вона твердо. — Бо разом ми сильніші за будь-яке зло.
— І ти не зламаєш нас, — додав він, притискаючи її до себе. — Ніколи.
Ворогу стало ясно: слова не порожні. У них була сила, яку він не міг подолати. Він зробив крок уперед, намагаючись розділити їх.
— Ти ніколи не будеш щаслива, — промовив він, руку простягнувши до неї.
Її серце здригнулося, але адреналін, біль і страх вибухнули неймовірною силою.
— НІ! — закричала вона. — Ми разом! І ти ніколи не зламає нас!
Він намагався її схопити, але він миттєво став між ними, обійнявши її тілом і створивши непроникну стіну захисту.
— Один крок — і ти пошкодуєш! — промовив він холодно.
І сталося неможливе: ворог вирішив застосувати силу, і час навколо завмер, ніби світ тримав подих. Вона відчула його дотик — теплий, сильний, який мовчки говорив: «Я з тобою». І страх миттєво перетворився на рішучість.
— Я не боюся тебе! — кричала вона. — Ми разом!
Ворога здивувала її сила. Вона натиснула кнопку виклику поліції — і темна постать завмерла, втративши владу над ними.
Вона впала на коліна, обійнявши його за талію. Сльози текли безупинно, але це були сльози перемоги, полегшення і радості.
— Ти був поруч… — прошепотіла вона, тремтячи.
— Завжди буду, — відповів він, гладячи її волосся. — Через будь-яку бурю, через будь-яку небезпеку. Я ніколи не відпущу тебе.
Місто спало, але ніч більше не здавалась такою темною. Їхня любов, пройдена через страх, біль і зраду, стала непереможною. Кожна хвилина страху перетворилася на невидимий щит.
— Ми разом. Тепер і назавжди, — прошепотіла вона, і його руки стискали її ще міцніше.
— І навіть якщо завтра прийде нова буря, ми будемо непереможні, — сказав він.
Проміння перших сонячних променів обвивало їх, і вона зрозуміла: навіть ніч, яка здавалася вічною, відступає перед тим, що справжнє. Їхні серця билися в унісон, а кожна хвилина разом була святом — святом кохання, яке пройшло через все і стало силою, непереможною і вічною.