Розділ 5 — Перешкоди і випробування

Ранок почався з тиші, але ця тиша була неспокійною. Місто вже прокидалося, а її серце відчувало тривогу, яку неможливо було пояснити. Він сидів поруч, тримаючи її руку, але його погляд час від часу відволікався на телефон, де з’являлися повідомлення, що не віщували нічого доброго.
— Що трапилось? — запитала вона, помітивши його напружені плечі.
— Це лише робота… — відповів він, але в його словах відчувався страх.
Вони навіть не встигли насолодитися щастям, бо зовнішній світ уже стукав у двері їхнього нового життя: проблеми на роботі, недовіра друзів, випадкові зустрічі з тими, хто колись хотів їх розлучити. Все висіло в повітрі, як важка хмара.
— Боюся, що знову нас розлучать… — прошепотіла вона, притискаючись до нього.
— Ніхто не розлучить нас цього разу, — відповів він, стискаючи її руку сильніше. — Ми пройшли через усе. Це наше життя.
Але навіть його слова не знімали тривоги. Кожен дзвінок, кожне повідомлення стало новим випробуванням, що стискало серце.
Того вечора вони вирішили прогулятися містом, сподіваючись, що свіже повітря допоможе розслабитися. Але навіть на вулиці минуле не залишало їх у спокої. Зустріч із людиною, що колись хотіла розбити їх, викликала шквал емоцій — сльози, образи, непередбачувані слова, що прорвалися з губ, наче чекали саме цього моменту, щоб вибухнути.
— Чому він тут? — запитала вона, ледве стримуючи сльози.
— Не дивися на нього, — тихо промовив він, обіймаючи її. — Зосередься на нас.
Її серце тріпотіло від болю і страху. Здавалося, світ не бажає дозволити їм бути щасливими.
— Чому все так складно? — шепотіла вона.
— Бо ми живемо справжнім життям, — відповів він. — І справжня любов завжди проходить через бурю, щоб показати, наскільки вона сильна.
Ночі стали важкими. Вони лежали поруч, але думки про майбутнє не давали спокою. Страх втрати, страх розчарування, страх, що минуле може зруйнувати їхнє щастя — усе підкрадалося, як тінь.
— Я хочу бути з тобою, — сказала вона, не відкриваючи очей. — Але боюся.
— Я знаю, — промовив він, гладячи її волосся. — І я теж боюся. Але страх не має права на нас. Лише любов.
Вони плакали разом. Сльози радості змішувалися зі сльозами страху — і серце стискалося, а потім повільно розкривалося, пропускаючи тепло.
Наступного дня на них чекала нова несподіванка. Родичі втручалися, намагалися посіяти сумніви. Він відчував, як її віра хиталася під вагою чужих слів.
— Не слухай їх, — сказав він, міцно тримаючи її за руки. — Ми самі вирішуємо, як жити.
— Але вони кажуть… — її голос ламався. — Вони бояться за мене.
— А я люблю тебе не за те, що ти безпечна, — відповів він. — Я люблю тебе за твою сміливість. І буду поруч, поки ми разом.
Вечором вони стояли на терасі, дивлячись на місто, що світилася вогнями. Він обережно взяв її за руку, і в його погляді вона прочитала все: ніжність, відданість, любов, що не має меж.
— Ми витримаємо, — промовив він тихо. — Все витримаємо. Бо разом.
Але раптом дзвінок, невідома постать на балконі. Голос минулого холодно промовив:
— Тепер я вас маю…
Серця здригнулися. Він миттєво схопив її за руку і тягнув назад у квартиру. Адреналін змішувався зі страхом і любов’ю, створюючи неможливу суміш емоцій.
— Тримайся за мене… — прошепотів він.
Двері тихо скрипнули, і з кімнати вирвалась постать, яку вона ніколи не хотіла бачити. Голос з тіні промовив:
— Ми ще не закінчили…
Вона відчула, як світ навколо змінився. Невидимі ланцюги минулого сплелися знову, загроза стала реальною, і вони зрозуміли: це тільки початок.
Ніч накрила місто темрявою, в кімнаті тихо звучала музика. Їхні серця билися в унісон… але повітря пахло грозою. Ззовні приходила буря — та, яка могла змінити все.