Розділ 4 — Повернення додому

Ранок разом
Ранок прийшов тихо, не кваплячи ніч. Вона прокинулася від сонячних промінців на обличчі, а поруч тихо дихав він. Серце її прискорилось — тепер не від страху чи суму, а від щастя, такого реального, що хотілося плакати від радості.
Вона обережно торкнулася його руки. Він повільно відкрив очі, і в погляді читалося все: любов, ніжність, вдячність.
— Добрий ранок… — прошепотів він.
— Добрий… — відповіла вона, посміхаючись. — Це не сон?
Їхні губи зустрілися у тихому, довгому поцілунку. Світ зупинився, залишивши лише цю мить.
Сніданок пройшов у мовчанні, яке говорило більше за слова. Кожен ковток кави, кожен погляд, кожен подих — це було «Я тут. Я з тобою. Я ніколи тебе не залишу».
Вони вийшли на терасу. Дощ залишив мокрі сліди на перилах. Вона взяла його руку:
— Я досі не можу повірити, що ми справді разом. Усі ці роки я боялася, що це сон.
— Ні, — тихо відповів він, стискаючи її долоню. — Це реальність. І ніколи не буде інакше. Ми більше не відпустимо одне одного.
Вечір приніс маленькі радощі: вони готували вечерю, сміялися через пролиту пасту, гралися з котом, який дивився на них, наче нарешті зрозумів, що господарка щаслива.
— Ти ніколи не був таким милим, — сказала вона, спостерігаючи, як він намагається порізати овочі.
— А ти ніколи не була такою щасливою, — відповів він, і в його очах заблищали сльози радості.
Під пледом, слухаючи тиху мелодію «Аве Марія», вони говорили про все — про минуле, розлуку, страхи, що нарешті зникли.
— Я люблю тебе, — промовила вона, і в голосі більше не було суму, лише щастя.
— І я люблю тебе… — відповів він. — Завжди. І назавжди.
Сонце спускалося низько, розсипаючи золоті промінці по кімнаті. Вона дивилася на порожню вулицю і думала: вони дійсно разом, він справді тут.
— Ти що задумалася? — його голос був тихий, ніжний.
— Просто думаю… про все, що ми втратили, і що тепер знайшли.
Він підійшов і обійняв її за плечі:
— Я ніколи більше не відпущу тебе. Кожного дня буду доводити, що це не слова.
Вона відчула сльози радості. Тепер страхи більше не мали влади. Можна було плакати, сміятися, любити — і нічого не боятися.
Пізніше вони пішли на прогулянку під нічним небом. Місяць висвітлював вулиці, краплі роси світилися, мов маленькі лампадки.
— Я ніколи не думала, що буденність може бути такою чарівною, — тихо сказала вона. — Приготування вечері, прогулянка, тиша… Це маленькі миті щастя, які я не помічала.
— Це і є щастя, — відповів він. — Не грандіозний вибух, а просто бути разом, тримати одне одного, відчувати серце іншого.
Вона посміхнулася крізь сльози. Весь біль розлуки, самотні ночі, невисловлені слова — усе перетворилося на це тепло його обіймів і звук його дихання.
— Ти знаєш, я боюся тільки одного, — сказала вона. — Що це щастя може раптом закінчитися.
— Тоді ми будемо берегти його, — відповів він. — Ніколи не дозволимо минулому чи страхам його зруйнувати.
Музика «Аве Марія» звучала тихо, але сильніше, ніж будь-які слова. Їхня любов пережила все і жила в кожному подиху, кожному русі, кожному серці поруч.
Вона остаточно зрозуміла: любов, що витримала роки розлуки і мовчання, ніколи не помирає. Вона лише стає сильнішою.