Розділ 3 (продовження) Ми не сказали головного

Вона йшла знайомими вулицями
Вона йшла знайомими вулицями, де ще нещодавно сміялася, де його голос лунав у кожному кроці. І раптом зрозуміла: весь світ став чужим. Кожна ліхтарна опора, кожен звук — нагадували про нього, про те, чого ніколи не повернути. Тяжкість років тиснула на серце, але відразу ж стало ясно: ті роки не стерли його. І він ніколи не стер її.
Дощ тільки починався. Краплі падали на волосся і обличчя, змиваючи пил міста і її стримувані сльози. Серце билося шалено, наче хотіло вирватися з грудей. І тоді вона його побачила. Не в спогадах. Не в мріях. Він стояв на розі вулиці, під парасолею, а його погляд був таким знайомим, що вона на мить забула дихати.
Вона хотіла втекти, сховатися, зробити вигляд, що не бачить його. Але ноги відмовилися слухатися. Серце кричало всередині, кожен удар — як дзвін у порожній кімнаті. І він помітив її миттєво.
— Ти… — тихо промовив він. Одного слова вистачило, щоб усе її життя перевернулося з ніг на голову.
Вона кивнула, але жодного звуку не змогла вимовити. Сльози набігали на очі, душа здавалась надто вразливою, надто відкритою. Він не стояв просто перед нею. Він стояв перед усією тишею, накопиченою за роки.
Він наблизився. Повітря між ними стискалося, кожен крок, кожен його погляд — мов відлуння її власних страхів і надій.
— Я… — почав він, але замовк. Його очі шукали її, прагнули доторкнутися до частини її душі, яку ніхто не бачив.
Вона відчула, як усі стіни, які будувала роками, руйнуються. Все, що робила, щоб забути, щоб витримати, стало марним. Бо перед нею стояв він. І все, що вона знала про себе, перетворилося на тремтливе: «Я все ще люблю».
Вона підійшла ближче. Серце кричало: «Він тут! Всі ці роки він був тут!»
— Я теж… — прошепотіла вона, і слова злетіли з губ, тремтячи, наче маленькі птахи, що нарешті знайшли вихід.
Вони стояли мовчки. Лише дощ нагадував, що світ усе ще існує. Вона підняла руку і торкнулася його плеча. Легкий дотик — і хвиля тепла змила роки болю, мов струмок влітку змиває пісок з рук.
Він стиснув її долоню. І це мовчання стало їхньою мовою. Весь біль, усі листи, усі невисловлені слова злилися в одне відчуття: ми знову разом.
— Я думав про тебе… щодня, — промовив він, ледве чутно. Її серце розпливалося у теплі, яке ніколи не забувалося.
Сльози текли, але не від суму. Вони текли від усвідомлення: вони ще можуть любити. Навіть після років, навіть після мовчання.
Дощ продовжував падати, змочуючи обличчя і волосся. Світ навколо стишався, залишаючи тільки їх і цей момент.
Вона згадала всі листи, які ніколи не надіслала, всі ночі самотності, всі невимовлені слова. І раптом усвідомила: усе це було частиною їхньої історії. Вони пройшли через мовчання, через біль і сум, але залишилися живими. І любов, що витримала все, тепер сильніша за час.
— Ми ніколи не сказали головного… — шепотіла вона.
— Але тепер можемо, — промовив він. І її серце застукало ще сильніше.
Вони стояли під дощем, і в тиші, що лунала між ними, вона почула: це їхня власна «Аве Марія», яка ніколи не закінчиться.
Вона зрозуміла: інколи любов не в словах. Вона в присутності, у дотику, у здатності чекати і вірити, що одного дня все стане можливим.
І цього моменту було достатньо, щоб відчути: любов жива.