Розділ 2 (продовження)

Після тих обіймів я довго не могла зрозуміти, що саме втратила. Не його — ні. Я втратила можливість бути тією собою, яка ще вірила, що любов не завжди закінчується мовчанням.
Я повернулася додому і вперше не зняла пальто. Сіла просто так, у коридорі, на холодну підлогу, ніби боялася зайти в кімнату, де ми ніколи не були разом.
Хотілося написати. Одне речення. Одне слово. Будь-що. Але я знала: якщо напишу — зламаюсь. А якщо не напишу — ламатимусь повільно. Я обрала повільно. Бо повільний біль здається контрольованим.
Дні йшли один за одним. Звичайні. Такі, які не мають права бути важкими. Люди навколо сміялися, планували, будували щось далі. А я вчилася не чекати. Найскладніше було в цьому — чекання не дія, чекання — стан. Воно проникає у все: у сон, у каву, у дорогу додому.
Я перестала слухати музику. Будь-яку. Мені здавалося, що кожна мелодія може привести до нього. А я ще не була готова. Я боялася тієї миті, коли знову почую «Аве Марія». Бо знала: вона не дасть мені втекти.
Одного вечора я дістала старий блокнот. Той самий, куди колись писала, коли було надто тісно всередині. Відкрила чисту сторінку й довго дивилася на неї. Чиста сторінка — як обіцянка, яку ти не впевнений, що зможеш виконати.
Я написала:
«Я боюся, що якщо перестану про тебе думати — ти зникнеш остаточно.»
І заплакала. Не тихо. Не красиво. Так, як плачуть, коли більше не треба триматися. Бо ніхто не бачить. Бо вже пізно. Бо все одно.
Я зрозуміла страшну річ: я не хотіла зцілення. Я хотіла зберегти біль, бо він був єдиним доказом, що між нами щось було. Без нього наша історія перетворювалася на спогад, який можна поставити на полицю й забути. А я не могла. Не хотіла.
Іноді мені здавалося, що я відчуваю його. Не як присутність — як відлуння. Наче він десь теж зупиняється. Теж вагається. Теж думає, чи варто було інакше. Але я не шукала підтверджень. Я знала: правда не завжди рятує.
Одного разу я таки почула «Аве Марія». У магазині. З динаміків. Дуже тихо. Я завмерла з кошиком у руках і раптом зрозуміла: моє тіло пам’ятає його краще, ніж розум. Серце стиснулося, дихання збилося, світ навколо відступив на крок назад.
Я вийшла надвір і довго стояла, дивлячись на небо. Воно було звичайне. Без знаків. Без відповідей. І в цій звичайності стало ще болючіше. Бо якщо небо мовчить — доведеться жити далі самій.
Я почала говорити з ним подумки. Не щодня. Лише коли вже не могла мовчати. Не просила повернутися. Питала: «Чи ти пам’ятаєш?» Бо якщо він пам’ятає — значить, я не вигадала нас.
Часом ловила себе на дивній надії: якщо ми більше ніколи не побачимось, історія залишиться чистою. Без зради. Без знецінення. Без буденності. Вона залишиться недомовленою, але справжньою.
Я вчилася жити з цим. Не долати — жити. Зранку вставати. Пити каву. Усміхатися там, де треба. І щоночі повертатися в ту саму тишу, де я знову була чесною.
Мені часто казали:
— Ти сильна.
Я мовчала. Бо сила — це не коли не болить. Сила — це коли болить, а ти все одно не зраджуєш того, що відчув.
І я не зрадила.
Навіть зараз, коли між нами роки.
Навіть зараз, коли мовчання стало звичним.
Коли звучить «Аве Марія», я зупиняюсь. Не щоб повернутися. А щоб згадати: я вмію любити глибоко. І, можливо, саме це колись мене врятує.
Минали дні, і я помітила: світ не зупинився. Це було образливо. Очікувала, що хоча б небо стане темнішим, що люди навколо стануть тихішими, що реальність підлаштується під мій біль. Але ні. Світ жив. А я — вчилася виживати без нього.
Я ловила себе на тому, що розмовляю з порожнечею. Ставлю чашку на стіл навпроти. Усміхаюся від уявного діалогу — і одразу ж ловлю себе на соромі. Ніби хтось бачить, що я досі тут, у цьому почутті, тоді як він, можливо, давно пішов далі.
Найважче було ввечері. День тримав мене на ногах, змушував бути сильною. А вечір знімав все зайве. Я залишалася сама з тишею, яка огортала зсередини й шепотіла: ти втратила більше, ніж думаєш.
Я не плакала щодня. Плач — коли ще є надія. У мене була інша стадія — притуплена. Всередині щось згорнулося клубком і заснуло. Я боялася його будити.
Одного разу зрозуміла: починаю забувати його голос. Не повністю — лише інтонації. І це налякало більше, ніж біль. Бо поки болить — він живе в мені. А коли стирається — залишає порожнечу, яку вже нічим не заповнити.
Я намагалася відволікатися. Зустрічі, розмови, плани. Люди казали: «Час лікує». Усміхалася, дякувала. Але знала: деякі речі не лікуються. Вони стають частиною тебе. Як шрам, який не болить, але завжди нагадує.
Іноді дозволяла собі маленьку слабкість — заходила туди, де ми були. Не шукала його. Ні. Просто переконувалася, що ми справді були. Що я справді жила повніше, ніж будь-коли.
Я часто думала: а якби він зараз стояв переді мною — що б я сказала? І відповідь була одна: нічого. Бо всі слова запізнилися. Найважливіше ми вже сказали мовчанням.
Тієї ночі «Аве Марія» прозвучала знову. Я не вимкнула. Лягла на підлогу, притиснувши долоні до грудей, і дозволила музиці пройти крізь мене. Я плакала так, ніби прощалася не з людиною — з версією себе, яка вірила, що любов завжди має продовження.
У тій мелодії було все: його кроки, яких я більше не почую; його погляд, який більше не зупиниться на мені; моє серце, яке не навчилося берегти себе. І разом із болем прийшло полегшення. Бо я нарешті дозволила собі визнати правду.
Я любила. Глибоко. Беззахисно. Не вчасно.
І це не була помилка. Бо якщо життя хоча б раз дає відчути таку глибину — воно вже не марне.
Я підвелася, витерла сльози й підійшла до вікна. Звичайне місто. Чужі життя. Чийсь біль. Чиясь любов. І я зрозуміла: я ще тут. Я ще дихаю. Я ще здатна відчувати.
Не забути. Не викреслити. А прийняти.
Він залишиться зі мною назавжди — не як біль, а як тиша, в якій я навчилася слухати себе. І можливо, колись ця тиша наповниться іншим світлом.
Але «Аве Марія» завжди повертає мене до нього. Не щоб повертатися назад. А щоб пам’ятати: ким я була, коли любила.
Вона навчилася жити з тишею. Не змирилася — навчилася. Тиша не зникла, вона оселилася під ребрами, між вдихом і видихом. І від цього ставало страшно-звично. Вона більше не чекає, не рахує кроки в коридорі, не здригається від дзвінка.
— Пробач… — шепотіла вона в темряві.
Можливо, йому. Можливо, собі, тій, яка колись вірила без страху.
Листи вона не викидала. Перев’язані стрічкою. Не боялася забути. Боялася пам’ятати надто гостро. Кожен — його голос. Його паузи. Його недомовки. Його «як ти?» — просте, але важке, мов доля.
І коли «Аве Марія» прозвучала в маршрутці — світ зупинився. Тіло пам’ятало його краще, ніж розум. І вперше вона не просила повернення. Вона просила правди.
Бо найстрашніше — не втратити людину. Найстрашніше — не знати, чи вона досі з тобою в тиші.