Пролог

Коли звучить Аве Марія
Є кохання, про яке не говорять уголос.
Не тому, що воно слабке —
а тому, що воно надто справжнє.
Вона зрозуміла це в той момент, коли вперше почула «Аве Марія» не в церкві й не з гучномовців, а всередині себе. Музика не звучала — вона жила. Осідала в грудях, стискала горло, повертала пам’ять туди, де боліло і було світло водночас.
Вона не називала його ім’я.
Ім’я мало надто велику силу.
Достатньо було лише подумати — і серце знову робило крок назустріч тому, кого поруч давно не було.
Її життя ззовні виглядало звичайним. Вона вставала зранку, пила каву, відповідала людям, усміхалася там, де треба. Вона навчилася жити так, щоб ніхто не здогадався: у ній живе тиша, яка кричить.
Бо справжній біль — не той, що з слізьми.
Справжній — той, який навчився мовчати.
Він прийшов у її життя не гучно. Без обіцянок, без клятв, без гучних слів. Він торкнувся її поглядом — і цього виявилося достатньо. Вона не закохалась одразу. Вона просто почала пам’ятати його ще до того, як зрозуміла — чому.
Час минув.
Люди мінялися.
Обставини ставали складнішими.
Але кожного разу, коли десь — випадково чи навмисно — звучала «Аве Марія», вона зупинялась.
Світ стискався до однієї миті.
До одного голосу.
До одного «якби».
Вона писала йому листи, які не надсилала. У них не було докорів. Лише правда — тиха, оголена, така, яку страшно показувати навіть собі. Вона ховала ці листи, але не могла сховати відчуття: між ними досі є щось більше, ніж відстань.
Їй часто казали: — Час лікує.
Вона мовчала.
Бо знала: час не лікує.
Він лише вчить жити з тим, що не зникло.
Іноді їй снився він. Без слів. Без дотиків. Просто стояв поруч. І цього вистачало, щоб прокидатися зі сльозами, які не були від розпачу. Вони були від того, що душа пам’ятає більше, ніж дозволяє реальність.
Вона не знала, чи колись вони ще зустрінуться.
Не знала, чи прочитає він ці рядки — якщо не на папері, то серцем.
Але знала одне: якщо кохання справжнє, воно не потребує дозволу часу.
Коли звучить «Аве Марія»,
вона не просить повернути минуле.
Вона лише просить, щоб те, що було між ними,
не виявилось марним.
Бо є почуття, які стають молитвою.
І є молитви, які ніколи не залишаються без відповіді.