Глава 22 Перед обрієм чужого світу

Вони майже бігли.

Попереду йшов Валеріан. Ліва рука тремтіла, хоч він уперто стискав пальці, ніби це дрібниця. Долоня була в запеченій крові. Вище зап’ястка час від часу спалахували тонкі світлі лінії, і Міра бачила: це вже не сила, а відгук перенавантаження.

Вона йшла за ним, допомагаючи Нікс тягти фейрі, якого вони зірвали з бічної рами. Той був напівпритомний, хапав ротом повітря і раз у раз судомно стискав пальці, ніби досі відчував залізо в кістках.

Нікс мовчала. Тільки перехоплювала вагу, щоб не звалити все на Мірине плече.

Праворуч ішов Нік. На щелепі темніла кров. Меч був опущений, але руків’я він стискав так, що побіліли кісточки. Назад не озирнувся жодного разу.

Тео ніс під пахвою згорток креслень і пластин, наче це була остання річ, у якій світ іще тримався логіки. Обличчя в нього збіліло до прозорості.

Кастіан ішов сам тільки здалеку. Насправді майже кожен другий крок за нього доробляв Ельсір: підставляв плече, підхоплював за лікоть, зміщував їх на пів кроку лівіше, де менше сипалося каміння. Його бік давно промок кров’ю, але він не зважав.

Ззаду Саєр і Тарен вели ще двох врятованих. Одна була людиною, молода жінка, напівжива після ритуального столу: сіро-біле обличчя, порожній погляд. Другий — виснажений фейрі, який тримався на ногах тільки на чужому плечі.

За спинами тріщав Тіньовий поріг.

Щоразу, коли по гряді проходив новий розрив, камінь під ногами здригався, а зі світу на мить зникали звичні звуки. Не було ні вітру, ні далекого крику хижака, ні дзенькоту збруї. Натомість простір наповнювався чужим: шурхотом листя, рухом води, луною, якій тут не було звідки взятися.

Зупинилися вони тільки тоді, коли Валеріан різко підняв руку.

Попереду був вузький уступ між двома чорними брилами. Для табору місце кепське, але на короткий перепочинок годилося: зверху не сипало просто на голови, а боковий вітер ішов повз. Нижче в скелі темніла стара технічна ніша, куди колись, мабуть, ховали спорядження сторожі.

— Тут, — сказав Валеріан.

Голос тримався рівно, але Міра почула втому.

Вони ввалилися в нішу майже разом. Стрій розсипався в ту ж мить, як зникла потреба тримати його. Лишилися просто виснажені люди і не тільки люди, які досі рухались лише тому, що не мали права впасти.

Тео сів просто на камінь, не випускаючи згортка, і кілька секунд дивився в одну точку.

Нікс обережно опустила врятованого фейрі на землю й одразу присіла біля людської жертви, перевіряючи пульс.

— Жива.

Саєр мовчки посадив другого фейрі до стіни. Тарен сперся спиною об камінь і повільно сповз униз, притискаючи пробите плече. Кров знову проступила крізь тимчасову фіксацію, але він промовчав.

Кастіан зробив ще два кроки і сів би просто на місці, якби Ельсір не перехопив його під лікоть.

— Сядь нормально, — сказав він жорстко.

— Я й так...

— Ні.

Він сам опустив його спиною до стіни. Кастіан не сперечався. Лише заплющив око на секунду довше, ніж треба.

Міра стояла посеред цього і не знала, за що хапатися першим: за поранених, за полонених, за шок, за себе чи за Валеріана.

Нік лишився зовні. Стояв на краю уступу і дивився вниз, туди, де над Тіньовим порогом ще блимало бліде сяйво.

Валеріан пройшов повз Міру до входу в нішу, сперся лівою рукою об камінь, і тільки тоді його повело. На пів кроку, але вона вже була поруч.

— Стій.

— Стою.

— Брехун.

Вона взяла його за зап’ястя. Ліва долоня була гаряча, набрякла, шкіра пішла тріщинами. По старому білому шраму текла свіжа кров. Під шкірою ще сіпалися ті самі світлі лінії, тепер вже рвано.

— Ти перетягнув, — сказала вона тихо.

— Знаю.

— То не роби вигляд, ніби це тебе не стосується.

— Міро.

— Замовкни.

Вона посадила його на камінь біля входу не як принца і не як командира, а як чоловіка, який ледь не розірвав себе, утримуючи шов і її разом.

Нікс працювала з пораненими, але без колишньої холодної плавності. У рухах з’явилася різкість. Тео й далі стискав креслення так, ніби йому могли забрати навіть право на провал.

Навпроти Кастіана навпочіпки опустився Ельсір. Він розв’язав пояс, тугіше стягнув ним власну рану і тільки тоді глянув братові в лице.

— Дивись на мене, — сказав тихо.

Кастіан відкрив око.

— Навіщо?

— Щоб я бачив, чи ти ще тут.

Після цих слів у ніші стало тихіше.

Кастіан довго дивився на нього, а тоді хрипко сказав:

— Я тут.

Ельсір кивнув і тільки після цього відкинувся спиною до каменю.

Тарен, який досі мовчав, глухо кинув у порожнечу:

— Це не зупиниться на порозі.

Саєр стояв трохи далі, у півтіні, і дивився вниз так, ніби бачив крізь хребет.

— Ні, — сказав він. — Вже пішло.

Тео нарешті ворухнувся. Не підняв голови, говорив у свої коліна:

— Я все ще не можу... — він урвався, стиснув зуби і почав знову. — Не можу прийняти це як факт. Ми бачили схему. Бачили всі опори. Збили їх. Я розумію, що сталося. Але не можу змиритися з тим, що цього виявилося мало.

— Не треба зараз миритися, — сказала Нікс, не відводячи очей від пораненої жінки. — Треба пережити найближчу годину.

— Ні, — різко сказав Тео. — Ти не розумієш.

Він підвів голову. Відчай нарешті знайшов у ньому вихід.

— Я все життя мислив так: якщо є поломка, значить, є конструкція. Якщо є конструкція, значить, є слабке місце. Знайди його, вдар вчасно, і ще можна все зупинити, поки воно не вбило всіх. На цьому я жив. А сьогодні ми знайшли всі слабкі місця. Всі. І все одно не змогли.

Останні слова він виштовхнув крізь горло.

— Тео, — тихо сказала Міра.

Він різко повернувся до неї.

— Не жалій мене. Я не про себе. Я про те, що якщо цього разу не вистачило правильного вузла, то що ми тепер узагалі будемо лагодити? Світ?

Нікс подивилася на нього довго і рівно відповіла: