Глава 20 Тіньовий поріг і остання тиша

Нік сів нижче, сперся плечем об стіну й втупився у свої чоботи. Тео довго й зло перебирав ремені на ношах, хоч їх вже двічі перевірили. Кастіан стояв на краю тепла й дивився в ніч. Нікс сиділа нерухомо, обхопивши кухоль обома долонями. Саєр і Тарен навіть не наближалися. Лишилися біля входу, в тіні, наче їх нічого не стосувалося.

Валеріан теж більше нічого не сказав.

Він вийшов за край полотнища, туди, де вітер бив сильніше, і став обличчям до перевалу. Срібне волосся в місячному світлі вже не сховати було нічим. Його раз по раз кидало на плечі й спину, коли вітер міняв напрямок. Міра не хотіла дивитися.

Але дивилася.

Так минула година.

Друга почалася так само, але ніхто не спав. Нарешті Нік провів долонею по обличчю й сказав у камінь перед собою:

— Я не можу після цього просто лягти й зробити вигляд, що в нас звичайна ніч перед черговим штурмом.

Він підняв голову.

— Я серйозно.

— Ми бачимо, — сухо сказала Нікс.

— Ні, я не про різних принців, хоча й про це теж. Я про інше. — Нік перевів погляд спершу на Міру, потім на Тео, далі на Кастіана. — Ми завтра можемо здохнути. Всі. І якщо так, я не хочу йти туди з тим самим болотом у голові, з яким ми жили сім років.

Пальці Міри мимоволі стиснули край плаща.

Нік дивився прямо на неї.

— Я більше не хочу, щоб між нами лежала Ільва так, ніби її вбив хтось один.

Під навісом стало холодно, хоч мідний диск досі грів камінь.

Нік видихнув.

— Я не вмію сказати це красиво, Ґрімм. І, мабуть, добре, бо зараз не той випадок. Але ми всі були винні. Не тільки він.

Нік кивнув у бік Валеріана.

— Ми полізли туди, куди нам не наказували, — продовжив він. — Тоді ми були надто певні, що нас не доженуть наслідки. Що ми найрозумніші й найшвидші. Але ми не встигли. Ільва заплатила за це разом із нами, а не замість нас.

Тео заплющив очі.

— Так, — тихо сказав він.

Нікс поставила кухоль на камінь.

— Ми всі тоді брехали собі по-різному. Ти брехала, що винен тільки Валеріан. Ми брехали, що не треба чіпати цю рану, бо так всім буде легше. А насправді ми були боягузами.

Міра повільно підняла голову.

— Ти теж? — спитала вона тихо.

Нікс витримала її погляд.

— Так. І я теж.

Кастіан підійшов ближче, сів не біля самого тепла, а трохи осторонь, як завжди. Поклав лікті на коліна. Кілька секунд дивився на свої руки.

— Я бачив, що ми йдемо не туди, — сказав він. — Не все, але достатньо, щоб зупинити нас раніше. І не сказав. Думав, що ще встигну. Що це не той момент, коли треба ставати поперек. Я помилився.

Міра дивилася на нього майже злісно, бо кожне їхнє слово било туди, куди вона роками не пускала нікого.

— А ти? — спитала вона в Тео.

Він засміявся коротко, глухо. Без веселості.

— А я? Я сім років робив вигляд, що якщо достатньо добре навчуся лагодити метал, механізми, артефакти й все на світі, то одного дня відкручу десь у минулому не той гвинт, і вона лишиться жива. — Він потер долоню об коліно, ніби стирав неіснуючий бруд. — Я тоді теж був певний, що розумію конструкцію ситуації краще за всіх. Що нас пронесе, якщо правильно зайти.

Нік тихо сказав:

— Нас тоді всіх занесло.

Міра сиділа нерухомо.

Погляд ковзнув на вхід під навіс, де в тіні стояв Валеріан. Він не втручався, наче розумів: зараз це вже не про нього.

— Я знаю, — сказала Міра. Голос у неї вийшов нижчий, шорсткий. — Думаєте, я не знаю?

— Ні, — відповів Нік. — Ти знаєш головою. Але ніколи не сказала цього з нами в одному місці.

Вона стиснула щелепи.

— Бо коли ми були в одному місці, ніхто з вас не говорив.

— Саме тому й говоримо зараз, — сказала Нікс.

Нік знову провів долонею по обличчю.

— Я тоді теж на нього все повісив, — сказав він спокійніше. — Не так, як ти. Я не зробив із цього святу ненависть на сім років. Але був радий, що є на кого злитися, окрім себе. Це зручно. Куди зручніше, ніж чесно дивитися на те, як саме ми облажались.

Міра глянула на нього.

— Святу ненависть?

— А як це ще назвати? — Нік підняв очі. — Ти жила нею і тримала її, як кістку в зубах. І я тебе навіть розумію, Ґрімм. Без неї, може, ти б тоді просто розсипалась. Але від того вона не стала правдою.

Вона хотіла огризнутися. Але замість цього притисла пальці до перенісся й повільно видихнула.

— Я знаю, — сказала вона. — Тепер вже знаю.

Від цих слів у грудях стало так тісно, що аж заболіло.

Тео сидів, дивлячись у тепло від мідного диска.

— Я довго не міг навіть чути її ім’я, — сказав він. — Потім виявив, що думаю про неї щоразу, коли бачу погано припасовану пластину, криво набиту насічку чи будь-яку дурну помилку. Бо вона завжди першою помічала таке. І першою мене цим діставала.

Нік криво всміхнувся.

— Так. У неї був талант дратувати так, щоб ти зрозумів, що дурень.

— І через це ми її й любили, — сухо сказала Нікс.

Любили.

Міра заплющила очі.

Перед нею спливло Ільвине лице — живе, змучене після тренувань. Зі злістю, коли Нік знову ліз не туди. З усмішкою, коли Тео щось пояснював про свої дурні механізми. Зі звичкою сідати на край столу, ніби він створений тільки для неї.

У Міри защипало очі, і вона відвернулася.

— Прах, — тихо сказав Нік. — Я думав, до цього не дійде.

— А я думала, ми й далі мовчатимемо, — відказала Нікс.

— У нас завтра поріг, — сказав Кастіан. — Далі мовчати вже нема сенсу.

Міра опустила голову.

— Я роками злилася не тільки на нього, — сказала вона тихо, але всі почули. — І не тільки на вас. На себе — більше. Просто так було легше не називати це напряму. Легше було жити, якщо винен хтось один. Бо якщо ні, тоді виходило, що ми самі полізли в смерть і привели її туди. А я не знала, що з цим робити.

Вона ковтнула й продовжила: