Глава 19 Принц Срібного Місяця

Глухий удар знову пішов по каменю.

Міра відчула його під підошвами. Нікс теж. Сілен різко підняла голову, і в її обличчі вперше з’явився справжній страх.

— Вони завели нижнє кільце, — сказала вона. — Якщо запустили другий оберт, часу майже нема.

— Рухаємося, — сказала Міра.

Назад вони йшли швидше.

Нікс вела Едну. Та вже майже не спотикалася: некромантський знак, яким Нікс прибрала тремор із м’язів, ще тримався. Сілен тягла Лієра, але не давала йому повиснути. Міра вела старшого фейрі сама. Він важко дихав, проте йшов.

На другому повороті попереду майнуло світло.

— Стійте, — тихо сказала Міра.

Всі завмерли.

За рогом хтось ішов. Один, може двоє. Чути було не кроки, а залізо, що чіплялось об камінь.

Нікс вже перехопила ніж. Сілен випросталася. Міра підняла руку, зупиняючи їх.

— Живого, якщо вийде.

Світло наблизилося. З-за рогу вийшов чоловік у темному фартусі поверх робочого одягу, з лампою в одній руці й коротким жезлом у другій. За ним — ще один, нижчий, з арбалетом.

Міра не дала їм часу побачити більше, ніж темний коридор попереду.

Вона викинула вперед два пальці.

Короткий некромантський знак ліг першому на горло. Чоловік захрипів. Арбалетник тільки почав піднімати зброю, коли Нікс вже була біля нього.

Перший спробував довести жезл до Міри, але Сілен метнулась вперед і вдарила його лампою в лице. Він знепритомнів і впав.

— Живий, — сказала Міра. — Добре.

Сілен дивилася на нього так, ніби ще мить, і розірве горло зубами.

— Розумію. Але не чіпай.

Вони затягли чоловіка до стіни, перев’язали руки ременем і рушили далі.

Регуляторна кімната була на місці.

Мірина мітка на дверях лишилась цілою. Ніхто ззовні не ліз. Вона торкнулася каменю, зняла попереджувальну нитку і відчинила.

Всередині пахло кров’ю, потом і гарячим металом.

Аерен сидів на лавці, згорблений, але притомний. Саєр стояв біля дверей з чужим ножем у руці. Чоловік на підлозі ще дихав.

Саєр окинув поглядом всіх, кого вони привели.

— Скільки ще?

— Нижче повно, — сказала Міра. — Але зараз не про це. Хто з вас триматиме двері, якщо ми підемо вниз?

Сілен глянула на Саєра. Між ними щось було.

— Я триматиму, — сказала вона.

— Ні, — хрипко озвався Аерен. — Ти підеш.

Всі повернулися до нього.

Він підвів голову. Обличчя ще було біле, та очі вже не пливли.

— Я не спущусь вниз у такому стані. А вона зійде. І він теж.

Він кивнув у бік Саєра.

Саєр скривився.

— Не люблю, коли зі мною говорять тоном старшого.

— Тоді поводься не як дурень, — відрізав Аерен.

Міра глянула на Сілен. Та вже все вирішила.

— Я піду. Але мені потрібен ніж.

Нікс мовчки простягла запасний клинок.

Міра швидко оцінила кімнату.

— Слухайте уважно. Двері лишаєте зачиненими. Якщо я або Вайлет не торкнемося косяка ось так, — вона провела два пальці по внутрішньому краю, — не відкривати нікому. Навіть якщо почуєте людський голос. Навіть якщо він знатиме наші імена.

Една коротко кивнула. В очах у неї був чистий страх, але вона слухала.

— Якщо чоловік почне захлинатися, перевертаєте набік. Не даєте бити головою об камінь. Якщо Лієра охопить жар — мокру тканину на шию і під пахви. Аерен, ти зможеш тримати внутрішній замок, якщо хтось прориватиметься ззовні?

Той подивився на двері, тоді на власні руки.

— На якийсь час.

— Досить.

Міра присіла біля косяка й поклала долоню на камінь. Цього разу знак був ширший. Темні лінії поповзли по шву дверей, увійшли в кладку, лягли тонкою сіткою по рамі. Двері стануть важчими, метал на засуві схопиться міцніше, а будь-який удар ззовні віддасться болем у кисті того, хто б’є.

Саєр уважно дивився на її руки.

— Ви, люди, любите чіпляти смерть до всього підряд, — тихо сказав він.

— А ви, схоже, любите багато говорити, — відрізала Міра. — Пішли.

Вони рушили швидше.

Глибоко внизу ще раз загримів метал. Потім все здригнулося так, що зверху посипався вапняний пил.

— Біжимо, — сказала Міра.

У цей самий час Валеріан з командою теж біг.

Тарен вів їх через центральний цех не до очевидного проходу, а просто під головну лебідку старого підйомника. Там, де Тео спершу бачив тільки купу іржавих зубців і ланцюгів, Кастіан вже знайшов щілину в камені.

— Тут, — сказав він.

— Не бачу шва, — кинув Нік.

— Бо дивишся як людина на двері, — відказав Тарен.

— Дуже вдалий момент для хамства.

Валеріан вже стояв біля лебідки. Долоня лягла на старий зубчастий вінець.

— Це не двері, — сказав він. — Це засув на цілий шмат платформи.

— Зможете? — спитав Тео.

— Так. Але тихо не вийде.

— Тихо вже й не потрібно, — кинув Нік.

— Рейвен, на три. Крутиш вправо.

— Прийнято.

— Вілдор, коли піде другий хід, збиваєш верхній стопор.

Тео вже стояв із коротким молоточком.

— Готовий.

— Раз, — сказав Валеріан.

Нік уперся плечем і крутив. Ланцюг рипів, метал скреготів.

— Два.

Тео вдарив. Стопор луснув.

— Три.

Платформа під лебідкою просіла на долоню, потім ще. Важкий кам’яний сектор повільно відійшов убік, відкриваючи чорну шахту зі сходами по внутрішній стіні.

Звідти вдарило вологим холодом, запахом руди, крові й магії, від якої навіть у Ніка скривився рот.

Першим пішов Кастіан. За ним — Валеріан, Тарен, Нік і Тео. Що глибше вони спускалися, то сильніше камінь ніби дзвенів у кістках.

Тео зблід.

— Місячний метал. Під нами ціла жила. Крейн не просто знайшов місце. Він будував все під неї.

— Бачу, — сухо сказав Валеріан.
 

Нарешті сходи вивели їх на вузький карниз, і нижній ритуальний зал відкрився цілком.

Порожнина під кар’єром була величезна: природний кам’яний купол, підпертий старими шахтними арками. Посередині з чорної глибини виступала бліда жила металу, а навколо неї стояла конструкція — не одна рама, а цілий круговий каркас із дуг, пластин, мостів і підвісних ребер. Внизу, просто над жилою, чорнів центральний майданчик. Там світилися рунні кола. Темні людські знаки перепліталися з вузькими холодними фейрськими лініями так щільно, що від одного погляду хотілося відвернутись.