Глава 18 Руда ливарня

Міра лягла під стіною внутрішньої кімнати, не знімаючи куртки й не розшнуровуючи чобіт, але сон так і не прийшов.

Вона провалювалася в темряву уривками. Кожен звук витягував назад: вітер у щілинах брами, кашель у сусідній кімнаті, тихий тріск дерева в грубці. І знову в голові поверталося одне й те саме.

Я стежив за тим, щоб ви не зникли.

Вона відкрила очі ще до світанку.

У кімнаті було холодно. Дівчина спала, згорнувшись під плащем Нікс і стискаючи тканину так, ніби боялася, що її знову заберуть. Хлопець теж заснув, але важко, з уривчастим диханням.

Міра підвелася і вийшла в коридор.

Лампа на столі вже горіла. Кастіан стояв біля дверей і слухав двір. Тео сидів, втупившись у пластину. Нік натягував рукавиці. Нікс перевіряла перев’язі.

Валеріан стояв коло столу.

Він не дивився на неї прямо. Погляд тримав на схемі, пальці лежали на столі спокійно. Але ця спокійність була надто вивірена. Так стоїть людина, яка звикла тримати тіло під контролем, навіть коли воно вже не слухається.

Праву ногу він ставив обережніше, і вона це відразу помітила.

— Що по часу? — спитала вона.

Кастіан не обернувся.

— Ще темно, але вже можна йти.

Валеріан відвів очі від схеми.

— Виходимо зараз.

Міра мовчки підійшла до столу, взяла фляжку і коротко кивнула Нікс, щоб та будила дітей.

Полоненим перев’язали ноги ще раз, щоб не намагалися бігти на спуску. Тео склав записи назад у теку, окремо загорнув пластини, окремо уламки каменю зі знаками. Нікс напоїла дітей теплою водою, яку з вечора лишили біля грубки. Кастіан відкрив двір першим і перевірив стежку нижче.

Коли вийшли з притулку, небо ще було темне, але схід сірів тонкою смугою за гребенем. Камінь під ногами за ніч узяв вогкий наліт, і на поворотах доводилося ставити ногу ще обережніше, ніж учора. Внизу глухо шуміла вода.

Попереду йшов Кастіан. За ним Нікс із дівчиною. Тео ніс теку й час від часу світив під ноги. Міра тримала хлопця під лікоть. Валеріан лишався трохи позаду неї. Останніми йшли Нік із двома полоненими.

Перші хвилини минули мовчки. Всі ще були сонні, втомлені й повні вчорашньою розмовою, щоб починати щось нове вголос.

На другому довгому спуску хлопець біля Міри раз підвернув ногу, стиснув зуби й похитнувся. Вона одразу підтягнула його ближче.

— Не поспішай, — сказала вона тихо. — Краще повільно, ніж мордою в камінь.

Він кивнув.

Позаду сивий полонений щось сипло пробурмотів. Нік відразу шарпнув його за комір.

— Йди тихо, — сказав він. — У мене зранку поганий характер.

— У тебе він цілодобовий, — сухо кинула Нікс, не озираючись.

— Зате стабільний.

Стежка різко звернула праворуч і пішла вниз серією коротких сходинок, витертих до слизької гладкості. Кастіан коротко підняв руку, попереджаючи, і першим зійшов униз. Нікс провела дівчину, майже тримаючи її за талію. Тео спустився слідом. Міра почала зводити хлопця вниз, ставлячи його ноги мало не руками.

Валеріан ступив на верхню сходинку за ними. На четвертій права нога під ним різко підвернулася, і він мусив вхопитися за край скелі.

Всі це побачили.

Тео обернувся першим. Нікс завмерла на місці. Нік різко втягнув повітря. Кастіан вже йшов назад до нього.

Валеріан устиг вирівнятися, хоч і не повністю. Обличчя лишилося спокійним, але Міра побачила, як сильно стиснулася щелепа.

— Стояти на місцях, — сказав він рівно, раніше, ніж хтось озвався. — Ворт, схил. Рейвен, полонені. Вайлет, дітей вище на майданчик. Вілдор...

Він урвався, бо нога підвела його вдруге, вже сильніше.

Кастіан встиг підхопити його під лікоть зліва. Міра за два кроки опинилася поруч і натиснула долонею йому в груди, не даючи полетіти вниз на них всіх.

Запах паленого металу вдарив їй просто в обличчя, і в ній піднялася злість.

— Досить, — сказала вона тихо.

Валеріан коротко заплющив очі, а тоді сам опустився на низький виступ біля стежки.

— Вілдор, гляньте, будь ласка, — сказав він.

Тео вже поставив теку на сходинку і присів.

— Чобіт, — сказав він.

— Я сам.

— Ні, — сказала Міра і опустилась біля нього. — Я зроблю.

Він перевів на неї погляд, ніби щось зважував.

— Ґрімм... Ви не зобов’язані, — сказав він тихо.

— Знаю, — відрізала вона.

Він мовчки відвів руку.

Нік тихо сказав знизу:

— Якщо ви зараз скажете, що це дрібниця, я вас вдарю.

— І я, — додала Нікс.

Міра навмисно розстебнула чобіт повільно. Щоб не думати, наскільки він близько, не відчувати, як він не рухається і не відсторонюється. І як дозволяє це робити.

Вона стягнула чобіт, і він різко видихнув крізь ніс. Дуже тихо.

Тео вилаявся.

Темний геометричний слід під шкірою було видно чітко. Кісточка і бік щиколотки почервоніли. Місцями тонкий візерунок ішов вище по гомілці, і від нього тягнуло тим самим різким металевим запахом, який Міра вже вловлювала в коридорі після крипти.

— Пройшло глибше, — сказав Тео.

Вона майже не слухала, бо її долоня лежала трохи вище його коліна й відчувала напругу м’яза. І ще щось, що не мало нічого спільного з пораненням.

Він завмер не від болю, тож вона стиснула пальці сильніше, ніж треба.

— Не смикайтесь, — сказала різкіше.

Він тихо видихнув.

— Я не рухаюсь.

І це прозвучало інакше. Голос став нижчим, тихішим і від того небезпечнішим.

Міра підняла очі й одразу пошкодувала.

Він дивився прямо на неї без звичної дистанції і без тієї холодної стіни, до якої вона звикла.

Вона різко відвела погляд, бо Тео закінчив перев’язку.

— Щось потрібно? — спитала Нікс.

— Півгодини відпочинку. Треба охолодити, перев’язати ще раз і далі йти без ривків, — відповів Тео. — До поста дійдемо.

Вона майже не почула, бо все ще тримала його.

— Дякую, — сказав Валеріан тихо.