Глава 17 Кров роду Ґрімм

Коридор і далі спускався вниз. Спершу всім здалося, що підлога нарешті вирівнялася і можна буде хоч трохи розпрямити спини, але це тривало недовго. Камінь під ногами став сухішим і сипучішим, повітря лишалося важким, а пил із вапном дер у горлі так, що Мірі раз по раз хотілося кашлянути. Вона стримувалась: тут будь-який зайвий звук летів по стінах надто далеко.

Міра йшла слідом за Кастіаном, тримаючи меч низько, вздовж ноги, щоб не зачіпати стіну на поворотах. За лівим плечем рівно дихав Валеріан. Він тримався так близько, що за останні хвилини вона майже перестала відділяти його присутність від власного кроку, і це дратувало саме тому, що давало дивне відчуття опори.

— П’ятьох я бачив точно, — сказав за спиною Нік. Голос у нього був приглушений, але звичне сухе невдоволення нікуди не поділося. — Може, шістьох. Один лишився біля колодязя.

— І той у формі? — тихо спитала Нікс.

— Живий. На жаль.

— Не відстаємо, — сказав Валеріан.

Кастіан зупинився так різко, що Міра ледь не врізалася в нього плечем. Устигла відхилитися в останню мить і відчула, як руків’я ковзнуло по долоні. Попереду хід роздвоювався. Ліворуч тягнуло вогкістю, мулом і стоячою водою. Праворуч повітря було сухіше, а на камені виднілися старі подряпини на рівні колісної осі — неглибокі, зате вперті, ніби їх роками нарізали в одному місці.

Кастіан присів, провів пальцями по борозні й сказав:

— Правий. Тут тягали вантаж.

— Нас теж тут тягатимуть, якщо ще трохи постоїмо, — буркнув Нік.

Міра навіть не озирнулася. Він озвучив рівно те, про що вона подумала сама.

Вони звернули праворуч. Стеля знову опустилася, і тепер доводилося йти майже боком, повертаючи плечі. Тео стискав теку так міцно, що біля великого пальця виступила біла смуга. Нікс рухалася за ним беззвучно.

Позаду долинув глухий крик, потім ще один. За ним по старому каменю пішов відгомін важких кроків, і в Міри всередині все зібралося в холодну готовність.

— Нас побачили, — сказав Нік.

— Знаю, — відрізав Валеріан.

За наступним поворотом хід став вищим і ширшим. Полегшення це не дало: в просторі їх було легше наздогнати. Праворуч чорніла ніша, завалена старими дошками, ліворуч ішла вузька тріщина, звідки тягнуло холодом. Кастіан хотів рушити далі, коли Валеріан сказав:

— Ворт, ведіть їх. Ґрімм, зі мною.

Міра не стала питати. Часу не було. Вона просто обернулася разом із ним так злагоджено, ніби робила це десятки разів.

— Скільки? — спитала вона.

— Двоє.

У темряві майнув перший вогонь чужого ліхтаря, тьмяний, жовтий, але досить яскравий, щоб Міра відчула в роті металевий присмак. Вона ступила вперед, поставила ноги ширше й підняла руку. Некромантський імпульс пішов по каменю нижче коліна — без спалаху, без показухи. Перший переслідувач тільки встиг вискочити в прохід, коли хвиля збила його з ніг. Він ударився плечем об стіну, а Міра добила його руків’ям в обличчя ще до того, як він підвівся.

Другий виявився розумнішим. Не рвонув прямо, а пригнувся й рубонув знизу. Валеріан ступив збоку, перехопив його за зап’ясток і вдарив так, що той тільки хрипко видихнув та осів уздовж стіни.

— Все.

Він стояв біля тріщини. Поклав долоню на камінь, і Міра побачила, як по старому вапну тонко побігла темна сітка. Верхня брила з глухим тріском зсунулася вниз, за нею пішли ще дві, сипонув пил, і прохід за їхніми спинами склався в нерівний завал.

Крик з того боку став глухим. Міра різко повернулася до Валеріана, від пилу в носі защипало.

— Це надовго?

— Нам вистачить.

— Дуже змістовно.

— Я працюю над манерою пояснювати краще.

Її ледь не смикнуло від недоречного бажання всміхнутися, і це розсердило ще більше.

Інших вони наздогнали біля старої залізної драбини. Вона вела вгору, в круглий отвір, затягнутий іржею та павутинням. Кастіан стояв під нею, вдивляючись у темряву з тим виразом, через який завжди здавалося, ніби він чує більше, ніж слід. Тео світив угору ліхтарем, і жовте світло зривало зі стін тонкі нитки павутиння.

— Там порожньо, — сказав Кастіан. — Принаймні поруч.

— Тоді я перший, — кинув Нік, вже хапаючись за нижню перекладину.

— Ні, — сказав Валеріан. — Ворт.

Кастіан мовчки поліз угору. За ним — Тео з текою через плече, потім Нікс. Коли дійшла черга до Міри, вона тільки тепер відчула, як затерпли ноги після вузького ходу. На третій перекладині м’яз у лівому стегні смикнувся так різко, що вона сильніше вчепилася в метал і ледве стримала лайку. І в ту ж секунду знизу під її чоботом опинилася долоня Валеріана.

Коротко, без слів, але від цього всередині здригнулося сильніше, ніж від болю.

Вони вилізли в напівтемний підвал під старою коморою. Пахло сухими дошками, рибою й мишами. Крізь щілини в підлозі долинав глухий шум міста: важкі кроки, далекий дзенькіт металу, скрип воза на камені, уривчастий окрик.

Нік визирнув у криву віконницю.

— Нижній берег. Рибна сушарня. До гарнізонного дому звідси хвилин десять, якщо не лізти на головну.

— Йдемо двійками, — сказав Валеріан. — Не говорити, не зупинятися. Якщо нас вже шукають, чекатимуть на відкритих місцях.

Вийшли через задні двері, що ледве трималися на завісах. Надворі стояло сіре пізнє ранкове світло, і Міра мимоволі примружилася. Річка за кам’яною огорожею йшла темна, важка. Човни біля причалу глухо билися бортами об дерево. Нижній берег ще не прокинувся повністю: двоє вантажників тягли мокрий тюк, стара жінка виливала воду у стічний жолоб і не звертала на них уваги.

Міра йшла поруч із Нікс, але краєм ока бачила, як попереду Валеріан озирається не стільки на вулицю, скільки на них всіх — швидко, майже непомітно, ніби рахував, чи всі на місці. Кастіан вів так, наче знав місто краще, ніж мав би. Нік двічі звертав убік перевірити бічні проходи й щоразу повертався без своєї звичної легкості в плечах.

У гарнізонний дім вони зайшли з чорного ходу, через вузький двір із дровітнею та напівпорожньою стайнею. Вартовий тільки встиг підняти голову, коли побачив їхні обличчя й брудний одяг.