Глава 16 Межа під містом

Вони ще раз спустилися в нижню камеру, щоб зробити власні висновки, а не переказувати побачене. Коли всі злізли вниз, стало тісно.

Тео дістав папір і вугляну паличку. Міра ледь не всміхнулася: він, як завжди, одразу брався до справи.

— Я зніму схему рун і розташування металу, — сказав він. — Потім забираємо все, що можна винести тихо.

— І виходимо, — додав Валеріан. — Це місце вже не таємне.

Працювали мовчки. Тео притримував папір долонею, щоб той не ковзав по каменю. Нік перевіряв бокові ніші; раз у раз по кладці тихо стукали його кісточки.

Нікс оглядала підлогу й стики каменю, раз по раз присідаючи, і було видно, що вона втомилася, але вперто не скидала темпу. Кастіан слухав простір.

Міра знайшла біля стіни старий храмовий гак і обривок промасленого полотна. Пальці відразу стали слизькими й різко запахли. Валеріан витяг із вузької щілини уламок артефактного кріплення.

— Тепер мені треба нормальне людське пояснення, хто міг дозволити таке під міським храмом, — сказав Нік.

Нікс відповіла без вагань:

— Той, у кого були ключі, ресурси і час.

Вона підняла очі на Міру.

— Нам потрібні храмові книги. Сторожі. Писарі. І той, хто закривав каплицю після її так званого обвалу.

Міра кивнула.

— Тоді не стоїмо. Повертаємося в гарнізон і беремо архіви.

До гарнізонного дому дісталися вже в сутінках. Втому Міра відчула тільки на сходах: ноги раптом стали важчими, ніж годину тому. Тео відразу розклав на столі схему нижньої камери, притиснувши кути важками. Нікс підтягла до себе храмові журнали й швидко перегорнула перші сторінки, ніби боялася втратити темп. Нік, не скидаючи плаща, пішов по місцевих писарях і вартах: живу інформацію з людей завжди доводиться витягати окремо.

Кастіан узяв міський план і почав звіряти схил, храмову ділянку та річкову лінію. Валеріан сів трохи далі зі старим реєстром ключів. Міра взяла книги сторожової служби.

Пів години минули в шелесті сторінок, тихому стуканні пера об край чорнильниці й коротких робочих репліках. Першою озвалася Міра:

— Є.

Всі підвели голови. Вона провела пальцем по рядку в пожовклому журналі.

— Орен Дор. Храмовий сторож північної каплиці. Служив одинадцять років. Формально звільнений через хворобу. Помер шість тижнів тому.

— Шість тижнів, — повторив Тео. — Вже після початку руху тих ящиків.

— Так. І ключ від нижнього входу видавали через нього ще п’ять разів після офіційного закриття.

Нікс вже перегортала іншу книгу.

— Родина?

Міра швидко глянула наступний аркуш, коли двері відчинилися і зайшов Нік.

— Є донька. Ларена Дор, вдова. Тримає дрібну храмову крамницю з воском і лампадною олією у верхньому місті.

— От звідки масло і полотна, — тихо сказав Тео.

Кастіан не відривався від карти.

— І от чому нижній хід ще довго лишався живим. Через службу при каплиці.

— Я маю ще дещо про Ларену, — сказав Нік, кидаючи на стіл два листки. — Останні два місяці вона двічі платила податок готівкою, хоча раніше майже завжди просила відстрочку. А вчора ввечері купила дорожній віск, сухарі й шнур.

— Хто сказав? — спитала Нікс.

— Податкова писарка з нижньої канцелярії і жінка з сусідньої лавки з прянощами.

Міра глянула на Ніка.

— Тобто Ларена збиралася тікати.

— Принаймні хотіла. Учора ввечері біля її крамниці бачили чужого чоловіка. Стояв навпроти дверей і довго не йшов.

Тео відклав перо.

— Значить, її вже притиснули.

— Або попередили, — сказав Валеріан.

Він підвів голову від книги, і Міра відразу зрозуміла: рішення вже є.

— Ідемо до неї просто зараз.

— Вже темніє, — перепитав Нік.

— До ранку ми можемо її не знайти, — сказав Валеріан.

Міра підвелася першою.

— Я піду.

Нікс теж встала.

— Ми з Ніком підемо слідом і станемо трохи нижче по вулиці. Якщо там є стеження, не хочу заходити всією групою одразу.

— Вілдор і Ворт стануть зверху, — сказав Валеріан.

Верхнє місто вночі було тихіше за нижнє, але не спокійніше. Міра йшла поруч із Валеріаном, відчуваючи, як холод лізе під рукави, а в голові, навпаки, все яснішало. Ларенина крамниця стояла на вузькій вулиці біля сходів до старої каплиці: маленька, тісна, з двома вузькими вікнами й вивіскою, що колись, мабуть, була світлішою, а тепер виглядала брудною.

Світло всередині ще горіло. Валеріан зупинився за крок до дверей.

— Говоритимете ви, — сказав він.

Міра підняла на нього очі.

— Чому?

— Вона швидше відкриється вам.

— З якого дива?

Він дивився просто.

— Бо ви не схожі на людину, яка прийме першу-ліпшу брехню.

Валеріан постукав. За дверима довго було тихо. Потім почувся шурхіт і кроки.

На порозі з’явилася темноволоса жінка. Втомлена, насторожена. Таке обличчя Міра впізнавала відразу: людина, яка вже кілька днів живе в страху.

— Ларена Дор? — спитала вона.

— Так.

— Нам треба поговорити про вашого батька. І про північну каплицю.

Ларена не одразу зблідла. Спершу завмерла, тоді дуже повільно відступила від дверей.

— Заходьте.

Переступивши поріг, Міра одразу побачила біля дальньої стіни невеликий зібраний дорожній мішок.

Ларена давно щось знала і збиралася тікати.

У крамниці пахло воском, олією і сухими травами. На полицях стояли лампади, свічки й маленькі пляшечки для храмових вогнів, все було розставлене рівно, чисто, майже заспокійливо.

Міра сіла навпроти, обережно відсунувши лаву, щоб не скрипіла. Валеріан лишився біля дверей. Ларена не сіла одразу: постояла, ніби вирішувала, чи не пізно ще передумати, і тільки тоді опустилася на лаву, тримаючи спину надто рівно.

— Ваш батько служив при північній каплиці. Орен Дор, — сказала Міра.

Ларена повільно кивнула; кутик її рота сіпнувся.

— Служив.