Глава 15 Небезпечна близькість

На світанку вони виїхали зі Шпиля.

Небо ще було бліде, холод тримався міцно. У внутрішньому дворі гарнізону пахло сіном, димом і мокрою шкірою. Конюхи працювали мовчки: брязкали вудила, зрідка перегукувалися й зникали між кінських боків.

Міра підтягла ремінь сумки, перевірила пряжку і вже збиралася сідати, коли з брами швидко вийшов учорашній лейтенант Севран. Вона подумала, що це знову до неї, але помилилася.

— Командоре Рейвен, — сказав він, трохи захекавшись.

Нік саме закидав плащ за плече і обернувся з таким виглядом, ніби ще не вирішив, що його дратує більше в чужій пошані: щирість чи необхідність сприймати її серйозно.

— Ну принаймні сьогодні впізнали не тільки Ґрімм, — пробурмотів він.

Лейтенант розгубився, але швидко зібрався.

— Я служив під вашим старшим сотником Тарреном, коли ваш загін заходив на північний рубіж минулої осені. Хотів сказати... ваші люди тоді витягли наших із трьох проривів поспіль.

Усмішка зійшла з Нікового обличчя так тихо, ніби він просто відклав її убік. Він коротко кивнув.

— Це були не тільки мої люди.

— Так, командоре. Але все одно... Добре, що вас знову кудись послали. Коли вас кудись посилають, іншим спиться спокійніше.

Нік кілька секунд дивився на нього. Без звичної клоунади, тільки втома, досвід і стриманість, яку він зазвичай ховав під жартами.

— Не роби з нас добрий знак, лейтенанте, — сказав він. — Це погана звичка.

— Так, командоре.

— Але дякую.

Севран випрямився ще більше, ніби навіть цього короткого «дякую» вистачило, щоб стояти легше, кивнув і відійшов.

Міра глянула на Ніка краєм ока. Він вже поправляв плащ і робив вигляд, що нічого особливого не сталося, але вона все ж встигла впіймати зміну в його погляді.

— Що? — спитав він.

— Нічого.

— Брешеш.

— Трохи, — сказала вона.

Це було найближче до ранкового жарту, на який вона зараз була здатна.

Тео спинили вже біля самої брами. Старший артефактор гарнізону, сивий, із червоними від холоду руками, глянув на нього, тоді на сумку і майже сердито сказав:

— Вілдор?

Тео повернув голову так обережно, ніби вже знав, що зараз доведеться витримати розмову, якої він не хоче.

— Так.

— Ваші берегові стабілізатори на західному рубежі врятували нам півскладу минулої весни.

Тео сидів надто рівно і надто тихо.

— Добре.

Сивий артефактор фиркнув.

— От же ж молодь пішла. Робить річ, яка міняє півслужби, і навіть не вміє нормально прийняти подяку.

Тео помовчав.

— Я вмію, — сказав він нарешті. — Просто не люблю, коли на мене дивляться.

— То не виходь із майстерень, якщо не любиш.

Кутик його рота ледь сіпнувся.

— Спробую.

Коли вони виїхали за браму, Нік підвів коня ближче до нього.

— О, то ти все ж таки народний герой.

— Замовкни, — відразу сказав Тео, навіть не глянувши в його бік.

— Ні, мені справді важливо це знати. Бо я вже почав боятися, що в нашій команді надто мало відомих людей.

Дорога до Валь-Рену йшла нижче, ніж шлях на Ір-Каллен, і вже за кілька годин гори змінилися. Менше голого чорного каменю, більше сосни, більше старих терас, де колись тримали варту, а тепер тільки вітер ганяв сніг по плитах. Подекуди траплялися хутори, склади, маленькі мостики через крижану воду, а раз чи двічі назустріч пройшли підводи з мішками солі. Люди дивилися на їхній загін із тією настороженою цікавістю, яка буває при вигляді озброєних вершників, не схожих на місцеву варту.

Міра ловила ці погляди мимоволі. Після стількох років вона все ще не любила, коли на неї дивляться довше, ніж треба, а тут люди дивилися саме так: чи не принесуть вони за собою біди.

Ближче до полудня з’явилася ширша дорога, а з нею й інші запахи: дим із вугіллям, мокра деревина, свіжий хліб від придорожнього постоялого двору, кінський піт, річкова вода десь внизу в долині.

— Нарешті, — сказав Нік, озираючись на вказівний стовп. — Ознаки цивілізації.

— Ти вчора сидів у таверні, — сказала Нікс.

— То була передгірська оборона від божевілля, а не цивілізація.

Кастіан, який їхав трохи попереду, не обертаючись, сказав:

— Для людини, яка не терпить дисципліни, ти надто любиш скаржитися на побут.

Нік усміхнувся.

— Я не люблю дисципліну, я люблю комфорт. Це різні речі.

Міра слухала їх уривками. Те, як вони знову починали чіплятися одне до одного майже як колись, тільки вже по-дорослому, без тієї дурної гарячки, яка раніше легко переходила в сварку, знову неприємно тиснуло під ребрами.

Бо з нею так не виходило.

Вона все ще говорила так, ніби кожна фраза має бути або корисною, або зайвою. І щоразу, коли це помічала, ставало тільки гірше.

Валь-Рен з’явився надвечір.

Місто лежало в розломі між двома нижчими хребтами, біля ріки, що тут вже не різала камінь так жорстко, як нагорі, а йшла ширше і темніше. Мури були старі, не надто високі, зате міцні. За стінами тіснилися дахи з темної черепиці, вузькі вулиці, димарі, дерев’яні переходи між будинками верхнього ярусу. Над усім цим стояв запах води, диму, копченого м’яса і мокрого каменю.

У брамі їх спинили, як і належало. Варти було більше, ніж у звичайному міському в’їзді, і Міра відразу відзначила це як поганий знак, хоч нічого дивного в ньому не було: новина про Ір-Каллен вже дійшла сюди, навіть якщо про неї ще не говорили вголос.

Начальник варти двічі переглянув їхні папери. Потім підвів очі на Валеріана і впізнав його одразу, хоч ніяк цього не показав. Просто став рівніший.

Всередині міста було людніше, ніж їй хотілося. Після степу, після Шпиля, після всіх тих років, коли навколо були або підлеглі, або чужі солдати, вулиці Валь-Рену здавалися надто тісними. Люди говорили близько, торкалися плечима на ринку, сміялися, торгувалися, бігли кудись із кошиками, дровами, тканиною, рибою в корзинах. Міра сама не одразу зрозуміла, що почала надто сильно стискати повіддя.