Глава 14 Руна прив’язки

Загін їхав далі вузькою стежкою між скелями. Сніг під копитами хрустів сухо й жорстко. За ніч мороз ще сильніше прихопив наст, і тепер кожен крок коней віддавався коротким різким тріском.

Небо з самого ранку висіло низько, сіре, важке. У ньому не було нічого від тієї ясності, яка іноді хоч трохи приводить до тями після поганої ночі. Коли Міра підводила очі, бачила тільки суцільну млу. Вона не світлішала по-справжньому, лише робилася видимішою.

Міра їхала трохи позаду Валеріана, і це дратувало її сильніше, ніж мало б. Із цього місця вона весь час бачила край його плаща, чорну рукавичку на поводі, надто рівний нахил плечей. Від цього під ребрами тягнуло неприємно й зло. Ніби вже саме те, що вона мусить дивитися на нього ззаду, було окремим приниженням.

Найбільше бісило інше: він сидів у сідлі так спокійно, ніби ні холод, ні дорога, ні втома його не брали. Наче взагалі не відчував того, що всі інші. Міра від цього тільки сильніше стискала повід. Її тіло давно нагадувало про себе без жодної делікатності: мерзли коліна, нило в попереку, а в правому плечі знову осіла тупа знайома напруга.

Нік підвів коня ближче до Нікс і трохи нахилився до неї.

— Отже, ми встрягли в погану історію з людиною, яка знає про це забагато.

— Підозріло багато, — тихо сказав Тео.

Нік кинув на нього короткий уважний погляд.

— Я вже скоро почну сумувати за тими часами, коли найбільша біда зводилася до того, що якийсь довбень на кордоні криво заповнив рапорт.

— У тебе не було таких часів, — спокійно озвалася Нікс.

У Ніка ледь сіпнувся кутик рота.

— Дякую, люба. Завжди ціную твою підтримку.

Попереду стежка стала ширшою, і Валеріан підняв руку.

Загін одразу пригальмував і майже перейшов на повільний крок. Коні важко фиркнули, випускаючи в повітря клуби пари. Десь позаду хтось тихо, але виразно вилаявся, коли копито ковзнуло по насту.

— Тут, — сказав він.

Кам’яний виступ закривав їх зліва від вітру, праворуч ішов крутий спад, унизу губилися темні сосни. Далі між двома хребтами тягнулася стара дорога на східний виступ.

Тео зіскочив із сідла першим і відразу пішов до краю каменю. Присів, провів долонею над тонкою тріщиною в насті, не торкаючись її, і Міра помітила, як у нього напружилася щелепа. Кастіан мовчки став трохи вище, так, щоб бачити і стежку, і дальній схил.

Нік зістрибнув слідом і потягнувся так, ніби в нього боліло все тіло.

— От тільки не кажіть, що ми зараз розійдемося в різні боки. У мене й так останнім часом проблеми з довірою.

— Розійдемося, — спокійно відповів Валеріан.

Нік повів головою, ніби отримав саме ту відповідь, на яку чекав.

— Звісно.

Міра теж спішилася, і щойно чоботи торкнулися землі, відчула, яка та тверда й промерзла. Пальці на мить заклякли на поводі, тому вона повільно розтиснула руку, не дивлячись на неї.

Валеріан розгорнув вузьку польову карту просто на плоскому камені й притиснув край рукавичкою, щоб її не підхопило вітром. Міра підійшла ближче разом з іншими.

— Ір-Каллен тут, — сказав Валеріан. — Старий східний уступ — тут. Якщо щось велике йшло не через основну дорогу, а в обхід, то найімовірніше, його вели саме цим коридором, прямо під форпост, але нижче лінії огляду.

Тео випростався.

— Це пояснює, чому зовнішній периметр майже нічого не дав.

Кастіан не відводив погляду від дальньої смуги каменю.

— Там тягне, — сказав він.

— Полем? — спитав Тео.

— Так.

Валеріан ледь кивнув.

— Тоді працюємо так. Ворт і Вілдор йдуть по сліду. Вайлет прикриває їх зверху. Рейвен бере правий сектор. Ґрімм зі мною.

Міра підвела голову швидше, ніж збиралася.

— Знову.

Валеріан перевів на неї погляд.

— Якщо у вас є кращий варіант, я вислухаю.

— Є. Я піду з Кастіаном.

— Ні.

Відповідь була настільки швидкою, що Міра на мить завмерла, а потім у неї під шкірою пішло знайоме роздратування.

— Це не вам вирішувати.

— Саме мені, — спокійно сказав він.

Нік дуже тихо видихнув крізь зуби. Тео опустив очі в карту. Нікс, навпаки, дивилася прямо й уважно.

— Чому? — спитала Міра, і голос у неї став нижчим.

— Бо якщо там буде не просто слід, ви побачите це швидше за інших. А я хочу бути поруч, коли це станеться.

Слова були цілком логічні. Саме тому вони розізлили її ще сильніше.

— Я не потребую нагляду.

— Це не нагляд.

— А що?

Він відповів не одразу. Кілька секунд дивився на неї так спокійно, що в Міри все всередині стискалося ще сильніше.

— Не змушуйте мене повторювати очевидне, — сказав він нарешті.

Міра відчула, як у неї напружилися пальці. Лише тоді зрозуміла, що стискає ремінь рукавички так сильно, що ще трохи і той порветься. Вона повільно розтиснула руку, не відводячи від нього погляду. Звісно, він мав підстави поставити її поруч із собою. Звісно, у цьому був сенс. І саме тому все це дратувало ще сильніше.

Як командир — не могла назвати це дурістю.

Як жінка, яка ненавиділа його сім років, — ще й як могла.

І найогидніше було те, що ця ненависть давно вже не сиділа в ній чисто й зручно. Тепер у ній було занадто багато всього іншого: пам’ять про його голос у темряві, звичка помічати, де саме він стоїть, злість від того, що вона взагалі це помічає, і ще гірша злість від того, що він, здається, теж щось бачить, але знову нічого не називає прямо.

Вітер рвонув край карти, Валеріан притиснув її сильніше, і цей короткий рух повернув усіх до справи.

— Маєте п’ятнадцять хвилин на сектор, — сказав він до всіх. — Якщо щось знаходите, не лізете глибше самі. Даєте знак.

Тео кивнув першим. Кастіан, як завжди, нічого не сказав, але Міра побачила, що він відмітив собі маршрут. Нік скривився так, ніби наказ був особистою образою, і все ж рушив без суперечок. Нікс на мить затримала на Мірі погляд.