Глава 13 Ір-Каллен

Схил до Ір-Каллена виявився крутішим, ніж здавався згори.

Це стало ясно майже одразу, щойно вони зійшли з більш-менш рівного виступу на вузьку стежку між чорними скелями. Сніг лежав нерівно, підмерзлий наст ламався під ногами сухим тріском, а місцями вітер так замів край, що стежка ледь вгадувалася.

Йти доводилося обережно, по одному. Подекуди прохід звужувався настільки, що лишалося тільки дивитися собі під ноги й мовчки терпіти. Міру це дратувало. Не тому, що було небезпечно, а тому, що місцевість сама диктувала їй темп. А вона такого не любила.

Коней залишили трохи вище, в кам’яній заглибині, де хоч трохи менше дуло. З ними лишилися Нік і Нікс, а решта пішла перевірити підхід до брами. Рішення склалося швидко, майже без обговорення. Тео мав бути ближче до розлому. Кастіан бачив далі за всіх. Міра й не подумала б лишитися позаду. А Валеріан однаково пішов би першим, хоч що йому скажи.

Нік, звісно, був не в захваті.

— Якщо знайдете там щось особливо гидке, залиште й мені, — кинув він упівголоса.

У голосі вже з’явилося те кисле роздратування, яке завжди лізло назовні, коли все найгірше мало початися без нього.

— Обов’язково, — так само тихо відповіла Міра й не озирнулася.

І вони рушили вниз.

Чим ближче був форпост, тим сильніше все ставало неправильним. Не одразу, не різко. Збоку ніби нічого не змінювалося: ті самі скелі, той самий сніг, те саме темне небо низько над головою. Але повітря густішало. Тиша тиснула сильніше. Звуки глухли, ніби крізь щось товсте й невидиме.

Міра чула власні кроки, хрускіт льоду під підошвами, дихання Тео десь позаду, але все це ніби доходило до неї не прямо, а крізь кілька шарів тканини.

До брами лишалося не більше двох сотень кроків, коли Кастіан раптом підняв руку.

Всі зупинилися так різко, що Міра мало не врізалася плечем у Тео.

— Що? — ледве чутно спитала вона.

Кастіан стояв трохи боком, схиливши голову. Вид у нього був такий, ніби він прислухається не до звуку, а до чогось дрібнішого. Глибшого. І від цього в Міри одразу пішов холод уздовж хребта.

— Там хтось є, — сказав він дуже тихо.

Рука сама лягла на меч.

— Де?

Він показав на вузький проміжок між лівою баштою і зовнішньою стіною. Звідси було видно тільки темну смугу між двома кам’яними масивами. Жодного руху Міра не вловила, хоч вдивлялася уважно.

Валеріан пішов першим. Як завжди. Без шуму, без слів, без жодного жесту напоказ. І саме цим він її дратував найбільше: все робив так, ніби решта й без пояснень зобов’язана зрозуміти, що в нього в голові.

Міра рушила слідом. Холод вже просочувався під комір і ліг між лопатками. У роті з’явився металевий присмак — напруга, яка приходила перед чимось по-справжньому поганим.

Під муром вітру майже не було, і саме там вона вперше відчула запах. Мимоволі затримала подих. Солодкуватий і гнилий водночас. У ньому було щось органічне.

— Що це, в біса? — ледве чутно видихнув Тео.

— Не знаю, — сказала Міра.

Кастіан завмер біля самого кута. Його артефактне око світилося яскраво, фіолетовий відблиск ліг на щоку й ковзнув по вилиці.

— Це не магія розлому, — прошепотів він. — Це щось інше.

Валеріан коротко глянув на нього.

— Відчуваєш щось живе?

Кастіан відповів не одразу.

— Не зовсім.

Після такого пояснення ставити ще якісь питання вже не хотілося.

Валеріан ледь помітно дав знак. Міра обійшла кут зліва, він пішов праворуч, за ним — Тео і Кастіан. Все сталося швидко, звично. На роздуми часу не лишилося.

За стіною тягнувся вузький прохід між баштою й основною кладкою. Сніг був втоптаний, сліди збиті в кашу, розтягнуті в різні боки. Вже нічого не розібрати.

Але кров видно було відразу.

На снігу.
На стіні.
На камені біля основи муру.

Міра зробила ще два кроки й побачила тіло.

Вартовий сидів під стіною так, ніби просто сповз по ній додолу і там лишився. Голова впала на груди. Одна рука лежала долонею догори, друга все ще стискала ніж. На шиї темнів тонкий рівний розріз. Аж надто акуратний.

Міра опустилася навпочіпки, не торкаючись мертвого, і придивилася. Обличчя було сірувате, сухе, шкіра стягнута так, ніби пролежав він тут не день і навіть не два. Але й на звичайного мерзлого мерця це не скидалося.

Тео тихо вилаявся крізь зуби.

— Бачив таке? — спитала Міра.

— Ні.

— Я теж ні, — сказав Кастіан.

І в його голосі вперше прозвучала не просто напруга, а справжня настороженість.

Валеріан стояв над тілом нерухомо. Потім повільно опустився на одне коліно і, не торкаючись, провів долонею над грудьми вартового. Міра знала цей вираз у нього на обличчі. Такий бував, коли він щось зрозумів, але говорити поки не хотів.

Вона витримала кілька секунд.

— Що? — різко спитала вона.

Він підвів на неї очі.

— Душа пішла не повністю.

У проході стало ще тихіше.

— Що значить «не повністю»? — тихо спитав Тео.

Валеріан випростався.

— Те й значить.

У Міри холодом пройшлося по руках і шиї.

Вона знала смерть. Як некромантка — надто добре. Знала, як поводяться тіла, коли душа вже пішла. Знала різницю між щойно мертвим, просто мертвим, прив’язаним, насильно піднятим, висушеним магією, спотвореним. Знала запах. Відлуння. Межі.

Але такого не мало бути.

Не повністю.

— Це неможливо, — сказала вона.

Валеріан глянув коротко.

— Я теж на це розраховував.

Десь всередині форпосту щось тихо стукнуло, і всі одночасно підняли голови.

Звук був глухий, але цілком виразний. Наче хтось повільно зачинив дерев’яні двері.

Тео дуже повільно витягнув меч із піхов. Міра зробила те саме. Руків’я лягло в долоню знайомою вагою, холод металу пройшов у пальці.

Кастіан вже дивився в бік внутрішнього двору.

— Там є якийсь рух, — сказав він.