Глава 12 Їх знову шестеро

Кілька секунд у кімнаті стояла тиша. У дальньому куті потріскувала свічка в латунному тримачі, а на столі від протягу ворушився край незакріпленої мапи.

У залі було п’ятеро людей, які колись знали одне одного занадто добре. Досить, щоб це вдарило одразу, щойно вони опинилися в одному приміщенні. І водночас між ними вже лежало стільки років, стільки невимовленого й чужого життя, що ніхто, мабуть, не наважився б сказати, ніби справді знає інших.

Вони стояли по різні боки довгого стола, заваленого картами розломів, записками, важкими дерев’яними лінійками, сургучевими печатками і двома нерозгорнутими наказами з коронними знаками. Накази лежали осторонь, наче навіть торкатися їх нікому не хотілося.

Нік першим відвів погляд від Кастіана, коротко видихнув і потер великим пальцем кісточку на лівій руці. Стару звичку Міра пам’ятала ще з часів Цитаделі. Так він завжди робив, коли стримував роздратування.

— Добре, — сказав він. — Я дуже хочу почути пояснення. Бажано людське, без вашої улюбленої манери говорити так, щоб усі навколо самі здогадувалися. Але спершу в мене інше питання.

Він знову глянув на Кастіана — тепер уважніше, вже без легкої зневаги й дурнуватої напівусмішки, з якою колись зустрічав майже все на світі.

— Що, в біса, з тобою сталося?

Кастіан не скривився і не образився. Лише трохи нахилив голову, ніби чекав саме цього.

— Довга історія.

— У тебе тепер одне око фіолетове.

— Я помітив.

Нік пирхнув, але усмішка вийшла квола.

— От за це я тебе й не любив.

— Брешеш, — тихо сказала Нікс.

Голос у неї був рівний, але Міра все ж почула в ньому тепло.

— Саме за це ти його і любив.

Тео стояв трохи осторонь, поклавши руку на край столу, і дивився на Кастіана не так, як інші. Не з подивом і не з тією настороженістю, що вже осіла в кімнаті. Міра помітила це відразу.

Вони стояли поруч надто природно. Без скутості, без тієї затримки, яка завжди виникає після довгої розлуки. Так стоять ті, хто вже встиг побути разом.

Міра перевела погляд на Тео. Він змінився сильніше, ніж здалося в першу мить: став жорсткішим, зібранішим, ширшим у плечах. Під темною формою вже не вгадувався той худий незграбний курсант, якого колись половина курсу не сприймала всерйоз. На ньому все сиділо просто й по-діловому, без колишньої неохайності. За спиною висів довгий меч у темних піхвах, і це виглядало так природно, що Міра на мить згадала, як колись одного цього вистачило б, аби над ним сміялися до ночі.

— Ви були разом, — сказала вона.

Це прозвучало не як питання.

Тео глянув на неї і не став удавати, ніби не зрозумів.

— Останні два роки подорожували.

У кімнаті стало ще тихіше. Навіть Нік перестав кривити рот у своїй звичній манері, а Нікс повільніше вдихнула.

— Два роки? — перепитав Нік. — Ви обоє просто зникли.

— Не просто, — спокійно сказав Кастіан.

Нік провів долонею по обличчю.

— О, чудово. Тобто це була ще й якась складна, шляхетна, до сказу дратівлива форма зникнення.

Нікс не відводила очей від Тео.

— Де ви були?

Тео помовчав, ніби ще раз вирішував, чи варто вимовляти це вголос.

— В Ультрії.

Після цього настала інша тиша. Гостріша.

Міра відчула, як у неї всередині коротко стиснулося.

Ультрія досі звучала не як реальне місце, куди можна поїхати, прожити там два роки і повернутися назад, а як щось із краю старої карти. Щось, про що не говорять без потреби.

— Ви серйозно, — сказав Нік без жодного натяку на жарт.

— Так, — відповів Тео.

— І нікому нічого не сказали.

— Так.

Нік заплющив очі на секунду, потім глянув у стелю, ніби там могли видати трохи терпіння.

— Неймовірно. Хочу, щоб ви обидва знали: ви як були нестерпні, так і лишилися.

— Дякую, — сказав Кастіан.

Тоді Нікс подивилася на Міру. Спокійно, довше, ніж того вимагала проста ввічливість.

Міра витримала цей погляд, але одразу зрозуміла: Нікс не просто дивиться. Вона звіряє те, що бачить зараз, із тим, що пам’ятає і що чула.

— А ти, — сказала вона. — Сім років сиділа у Крейд-Фарі.

Міра злегка сперлася пальцями на край столу. Дерево було холодне, шорстке біля тріщини збоку. Вона машинально відзначила це, як завжди робила в хвилини, коли не хотіла показати нічого важливішого.

— Так.

— Я чула про степовий розлом.

— Багато хто чув.

— Я чула про Ніч трьох курганів.

Міра не відповіла. У короткій паузі Нік тихо свиснув.

— Я теж.

Тепер він дивився на неї вже інакше. Без колишньої легкості й сміху. У його погляді не було страху, але була обережність.

— Якщо половина з того, що про тебе розповідають, правда, то я починаю серйозно сумніватися, чи варто було взагалі з тобою знову бачитися.

Міра глянула на нього.

— Запізно.

Кутик його рота сіпнувся.

— О. От тепер я точно бачу, що це ти.

Тео дивився на неї уважніше за інших. Не з цікавістю і не з підозрою — радше так, як дивиться людина, яка вже надто багато наслухалася про чуже життя і тепер мовчки звіряє, що з того правда.

— Ти довго протрималася, — сказав він.

У цих словах виявилося більше, ніж у будь-яких «як ти» чи «радий тебе бачити».

Міра затримала на ньому погляд.

— Як бачиш.

Цього вистачило, щоб усі знову ненадовго замовкли. Кожен у кімнаті зрозумів, про що насправді йдеться. Не про гарнізон, не про службу і не про звання, а про те, що сім років тому ніхто з них не був певен, що вони взагалі колись зустрінуться знову.

Нікс першою розірвала паузу. У неї завжди був цей дивний талант: дати мовчанню сказати рівно стільки, скільки треба, а потім урвати його за мить до того, як воно стане нестерпним.

— Добре, — сказала вона. — Раз корона знову загнала нас в одну кімнату, то, може, хтось пояснить, навіщо.