Глава 11 Стільки років потому

Час мав паскудну властивість, і Міра зрозуміла це не одразу. У юності він тягнувся повільно, майже знущально. Тоді здавалося, що один день у Цитаделі вміщує ціле життя: ранкові лекції, тренування до ломоти в м’язах, нічні чергування, безглузді сварки, приглушений сміх у гуртожитку, де хтось завжди засиджувався довше за інших, суперечки в бібліотеці, під час яких всі вдавали, що говорять тільки про навчання, хоча кожна приносила туди й своє: образу, втому, гордість, ревнощі, страх не встигнути, страх виявитися слабшою.

Тоді Мірі здавалося, що це триватиме вічно.

А потім все скінчилося. Без особливого дня, без внутрішнього дзвону, який мав би попередити, що одна частина життя вже позаду. Просто в якийсь момент Цитадель лишилася за спиною. І коли тепер Міра іноді озиралася назад, її щоразу неприємно дивувало, як швидко промайнули ті п’ять років. Швидше, ніж один важкий сезон у степовому гарнізоні, де взимку вітер вгризався під комір, а весна приносила не полегшення, а багнюку, нові донесення й нові мертві обличчя, які потім поверталися в пам’ять у найбільш невдалу хвилину.

Спочатку вона ще рахувала.

Перший рік у Крейд-Фарі. Другий. Третій. Якийсь час це мало значення, бо кожен випускник Цитаделі заздалегідь знав, скільки років має віддати імперії. Всі повторювали це подумки ще до випуску, ніби від того ставало легше. Ніби сама межа вже була розрадою.

Потім Міра перестала.

У степовому гарнізоні час ішов інакше, і вона відчула це майже одразу. У Цитаделі день був розкладений на зрозумілі шматки: дзвони, розклад, черга до їдальні, шелест сторінок, гамір у коридорах, чиєсь запізнення, сварка на рівному місці, недоїдений хліб, покинута на спинці стільця мантія, голос за дверима. У Крейд-Фарі все мірялося іншим: чергуваннями, тривогами, патрулями, виїздами до курганів, іменами, які ввечері вже не вимовляли, бо людина не повернулася.

У перші роки служби більшість молодих офіцерів ще носили в собі щось від недавньої юності, і це завжди було видно. Хтось сміявся занадто голосно. Хтось надто гаряче сперечався зі старшими. Хтось ліз уперед швидше, ніж встигав подумати. Майже в кожному жила та сама вперта впевненість: сили вистачить, все ще можна виправити, світ великий, але не настільки, щоб не спробувати його переламати.

Це минало швидко.

Першого року Міра приїхала до Крейд-Фару так, ніби шукала не служби, а покарання. Якби її тоді спитали прямо, чого вона хоче, вона навряд чи відповіла б. Всередині було забагато глухої злості й упертості, і цього вистачало, щоб заглушити все інше.

Крейд-Фар стояв на краю імперії, там, де починався степ і закінчувалося все звичне, міське, знайоме. Старий гарнізон із темного каменю зустрів її вітром, від якого одразу сльозилися очі, низьким небом, сухою травою до самого обрію, валами, важкими баштами й грубими дверима, що зачинялися з глухим стуком.

І курганами.

Їх було надто багато.

Навіть тепер, через сім років, вона добре пам’ятала, як вперше побачила їх іще студенткою, коли приїхала сюди з групою подивитися на майбутнє місце служби. Тоді це здалося їй темною нерівною смугою на горизонті, прикрою плямою, що псувала рівну лінію степу. Але чим ближче вони під’їжджали, тим ясніше проступала правда, і від неї чомусь холонуло під шкірою: за фортецею пагорби тягнулися один за одним, низькі, округлі, щільні, ніби сам степ колись важко зітхнув і так застиг.

Від одного погляду на них ставало млосно.

Потім їм сказали те, що вона вже й так встигла відчути: Крейд-Фар стоїть на великому некрополі, на місці давньої війни з Ультрією. Тут у землі лежать десятки тисяч солдатів. Тут не все спить спокійно. Тут час від часу з’являються духи, а інколи виходить щось гірше.

Лічі.

Для некроманта це було майже ідеальне місце. І водночас найгірше з можливих.

Тоді Мірі здавалося, що в Крейд-Фарі вистачить небезпеки, аби не думати про решту, і перші місяці вона справді кидалася на все, де хоч трохи пахло ризиком. Так було простіше, ніж лишатися сам на сам із тим, чого вона вперто не хотіла називати. Вона брала виїзди до старих курганів, ходила в нічні патрулі за зовнішній вал, погоджувалася на зачистки там, де піднімалися духи, ішла в розвідку біля нестабільних розломів. Старші офіцери спершу дивилися на неї зі стриманою, трохи втомленою поблажливістю, з якою дивляться на чергову випускницю Цитаделі, що ще не зрозуміла однієї простої речі: справжня війна не має нічого спільного з гарними оповідями, які так добре звучать у навчальних залах.

Потім перестали.

Бо Міра не відступала.

Коли перший загін повернувся без двох людей і з тріснутим контуром захисту, саме вона пішла назад у темряву по тих, кого вже встигли записати в мертві, хоч їй наказували чекати підкріплення. Навіть не озирнулася. Коли біля старого поля бою піднялися духи, які ще мали лежати тихо, саме вона першою вийшла вперед і втримала заслін, поки цілителі витягали поранених. Руки в неї тремтіли вже потім, коли ніхто не бачив. А коли в степу відкрився стабільний розлом і повітря над землею розійшлося так рівно, що це виглядало неправильно навіть для тих, хто вже бачив подібне, саме Міра повела загін всередину.

Половина тоді не повернулася.

Її саму теж вважали мертвою майже добу. У гарнізоні вже пошепки переказували подробиці, яких ніхто не знав напевно, а молодий зв’язковий, який колись червонів, коли приносив їй донесення, того дня не міг рівно вимовити навіть її ім’я.

Коли Міра вийшла назад, бліда, закривавлена, з пилом у волоссі, чужою магією на руках і розірваним рукавом мундира, на неї дивилися вже інакше. І не тільки тому, що вона вижила. Так дивляться на тих, хто зайшов надто далеко, побачив щось таке, чого краще було б не бачити, а потім повернувся й після цього став іще спокійнішим.

А потім сталася Ніч трьох курганів.

Того вечора в степу було так тихо, що коні занервували раніше за людей. Били копитами, фиркали, косили очима. Вітер ходив між могильними пагорбами й тягнув по землі суху траву, так що вона шурхотіла під валами. Вартою на зовнішній стіні доповіли, що над старим полем рухається світло. Спочатку це ще не викликало паніки, у степу траплялося різне. Але дуже швидко стало ясно, що це не факели й не люди.