Глава 10 Остання весна Цитаделі: Книга полеглих і духи пам’яті

Кастіан знайшов Ельсіра там, де й очікував.
У Цитаделі це було майже правилом: коли все ставало надто складним і слів вже бракувало, Ельсір ішов на тренувальний двір.

Ніч вже накрила кам’яні вежі. У більшості вікон згасло світло, і лише внизу, між стінами внутрішнього двору, тремтіли кілька факелів. Вогонь кидав жовті плями на бруківку, камінь темнів, ніби вогкий. У повітрі змішалися дим, старе дерево й сирість. Вітер проходив поміж стійками для зброї, і списи тихо дзенькали один об одного.

Ельсір стояв біля тренувального манекена з опущеним мечем. Не тренувався. Просто завмер, ніби забув, навіщо прийшов.

Кастіан зупинився за кілька кроків і якийсь час мовчки дивився братові в спину. У грудях тиснуло так, що дихати ставало важче.

— Ти знав, — сказав він.

Ельсір не обернувся. Лише зручніше перехопив руків’я.

— Знав.

Спокій у цьому слові різонув сильніше за будь-яке виправдання. Кастіан ступив ближче. Під чоботом хруснув камінець.

— І мовчав.

Вістря меча майже торкнулося бруківки.

— Так.

Між ними зависла тиша. Було чути, як тріщить факел.

— Як довго?

Ельсір трохи повернув голову.

— Що саме?

— Як довго ти це знаєш?

Тоді він обернувся. Світло впало йому на обличчя, і спокій став ще помітнішим. Ніби вони говорили не про те, що могло перевернути чуже життя.

— Достатньо давно.

Кастіан різко скоротив відстань.

— Достатньо?!
— Вона сьогодні втратила подругу, — слова вже рвалися самі. — Сьогодні дізналася, що її батьки загинули. І що людина, якій вона довіряла, була частиною тієї операції.

Він уперся долонею Ельсірові в груди.

— А ти стояв поруч і мовчав.

— Це не моя історія.

Кастіан коротко, сухо засміявся.

— Звісно. Як завжди.

Ельсір не відповів.

— Ти завжди робиш те саме. Стоїш осторонь. Дивишся. І мовчиш.

— Бо я знаю більше, ніж ти.

— То скажи!

Кастіан вдарив по стійці зі зброєю. Дерев’яні мечі загриміли на гачках.

— Хоч раз скажи прямо. Що відбувається? Чому ти стежив за нею? Чому Валеріан тримав її під наглядом? І що, в біса, відбувається зі мною?

Останні слова прозвучали глухо. Ельсір мовчав.

— Я відчуваю це вже майже два роки, — тихіше сказав Кастіан, але голос тремтів. — Магія поводиться інакше. Потік слухає мене інакше. Навіть духи дивляться на мене не так. І ти знаєш чому.

Ельсір повільно кивнув.

— Знаю.

— Тоді скажи.

Полум’я здригнулося від вітру, і тінь Ельсіра ковзнула по каменю.

— Бо частина твоєї крові не ельфійська.

Кастіан застиг.

— Що?

— Твоя мати не була з нашого народу.

— Ні.

— Це правда.

— Наш батько…

— Знав.

Кастіан різко підняв голову.

— Що?

— Коли тебе принесли.

Світ ніби хитнувся.

— Принесли?

— Ти був немовлям. Тебе знайшли в лісі, біля кордонів. Батько знав, що ти його син. Але твоя мати…

Ельсір урвався.

— Хто?

Він подивився братові просто в очі.

— Дроу.

Тиша впала важко.

— Ти брешеш.

— Ні.

— БРЕШЕШ!

Кастіан схопив його за комір.

— Чому ти мовчав?!

Ельсір навіть не відсторонився.

— Бо це могло тебе вбити.

Кастіан коротко видихнув щось схоже на сміх і відпустив його.

— Чудова причина. Тобто правду ти просто вирішив не говорити?

— Так було безпечніше.

— Для кого?!

Він відштовхнув брата.

— Для тебе? Для старійшин? Для твоєї політики?!

— Для тебе, — різко кинув Ельсір.

Знову запала тиша. Іскра з факела впала на камінь і згасла.

— Ти дивився на мене все життя, — сказав Кастіан тихо, і знав, що я навіть не той, ким себе вважав.

— Ти мій брат, — майже пошепки відповів Ельсір.

Кастіан похитав головою.

— Ні. Ти навіть не знаєш, хто я.
Він ковтнув повітря.
— Я сам вже не знаю.

Погляд у нього став холодним.

— Я більше не хочу тебе бачити. Якщо ти знав все це і мовчав… ти більше не мій брат.

Ельсір не ворухнувся. Кастіан розвернувся і пішов через двір. Чоботи глухо билися об камінь, і він жодного разу не озирнувся.

Минуло кілька днів, і Цитадель ніби повернулася до звичного ритму. Заняття йшли за розкладом, магістри носили коридорами стоси зошитів, біля їдальні знову стояли черги, хтось сміявся, хтось сперечався через місце за столом. З боку могло здатися, що нічого не сталося.

Та варто було прожити тут хоча б день, щоб відчути порожнечу.

Ті, хто сидів з Ільвою за одним столом або чув її голос у коридорах, мимоволі озиралися. Їхня команда більше не збиралася разом. Колись вони займали цілий стіл у кутку їдальні; тепер він часто стояв напівпорожній, а якщо туди сідали випадкові студенти, поруч все одно зависала дивна тиша.

Нік майже зник з усіх місць, окрім тренувального поля. Його можна було побачити там і на світанку, і пізно ввечері. Він тренувався вперто, без розмов і без пауз, ніби боявся зупинитися.

Нікс ходила на всі заняття, сідала на своє місце, діставала чорнильницю, перо, зошит. Зовні все було як завжди. Але говорила вона лише тоді, коли до неї зверталися напряму, а після лекцій одразу йшла, не чекаючи нікого.

Тео майже переселився до майстерні. Світло там горіло до ночі. Він працював мовчки, перебираючи інструменти й залишаючи на фартусі темні сліди металевого пилу.

Кастіан майже не з’являвся в гуртожитку. Його ліжко стояло акуратно заправлене, ніби він там не спав. Подейкували, вечорами його бачили біля зовнішніх стін Цитаделі.

А Міра просто жила далі.
Принаймні так це виглядало.

Щоранку вона збирала волосся у вузол, застібала ґудзики на мантії і йшла на заняття разом з іншими. Слухала магістрів, дивилася на дошку, відповідала, коли її викликали. Голос звучав рівно. Потім вона знову опускала очі в зошит і щось записувала, ніби була повністю зайнята.