Глава 8 Межа, яку не можна переступати

Ранок почався надто рано.

Міра прокинулася від холодного блідого світла, яке з’являється ще до справжнього дня. У коридорі хтось пройшов, тихо рипнули й зачинилися двері. Десь неподалік кашлянули.

Вона ще кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, котра година. За шумом за дверима академія вже прокинулася, навіть якщо половина студентів іще ледве трималася на ногах.

Сніданок минув майже без слів. Вони сиділи за столом, але кожен думав про своє.

Потім їх одразу відправили до розлому.

День розтягнувся в одноманітну роботу. Вони розкладали інструменти, перевіряли старі схеми, креслили нові контури, стирали помилки, знову виводили формули. Наставники час від часу проходили повз, щось виправляли, щось мовчки перекреслювали.

За кілька годин все злилося в суцільний шматок часу. Чути було тільки голоси наставників і скрип пера по паперу.

Міра дивилася на схему перед собою і раптом зрозуміла, що вже не читає її. Лінії попливли, думки розповзлися вбік.

— Ґрімм.

Вона різко підняла голову.

Валеріан стояв поруч. Вона навіть не помітила, коли він підійшов.

— Ти знову десь далеко, — сказав він.

— Трохи, — зізналася вона і струснула рукав. На тканині лишився тонкий кам’яний пил.

— Через розлом?

Міра зітхнула.

— Через все одразу.

Валеріан кілька секунд мовчки дивився на неї. Погляд був уважний, але без звичної суворості.

— Це нормально, — сказав він.

Міра підняла брову.

— Для п’ятого курсу?

— Для людей, які починають розуміти, що світ складніший, ніж здавався.

Вона всміхнулася. Втомлено, але щиро.

— Ви вмієте заспокійливо говорити тривожні речі.

Валеріан тихо хмикнув.

— Робоча навичка.

Вони пішли вздовж кам’яної доріжки. Кроки глухо відлунювали між наметами. Десь дзенькнув метал, хтось гукнув товариша — робота навколо не стихала.

Міра якийсь час мовчала, але думка, що крутилася в голові ще з учора, не давала спокою.

— Учора Ільва сказала одну річ.

Валеріан трохи повернув голову.

— Яку саме?

— Вона хоче, щоб ми всі залишилися разом.

Він дивився вперед.

— Гарне бажання.

Міра сповільнила крок.

— Але?

Валеріан відповів не одразу. Пауза затягнулася рівно настільки, щоб все стало ясно й без слів.

— Але життя рідко лишає команди незмінними.

Міра опустила погляд на дорогу. Між камінням лежала тонка смужка пилу, яку ледь ворушив вітер.

— Ви говорите так, ніби вже знаєте це.

— Я бачив таке багато разів.

Вони саме підійшли до табору, і розмова обірвалася.

Біля коней стояли друзі. Судячи з голосів, сперечалися вони давно.

— Ні, — сказав Нік, рішуче хитаючи головою. — Ні, ні і ще раз ні. Воно так не працює.

— Саме так і працює, — наполягав Тео, розмахуючи руками.

— Ти це вигадуєш.

— Я перевірив розрахунки.

Нік важко зітхнув.

Кінь поруч пирхнув так голосно, ніби теж мав власну думку.

До Цитаделі вони повернулися лише через два дні.

Коли попереду з’явилися міські стіни, стало ясно: весна близько.

Уздовж доріг текли вузькі струмки талої води. Каміння блищало від вологи. На ринковій площі побільшало людей — хтось продавав гарячі пироги, хтось розкладав тканини, і повітря вже не різало легені, як ще тиждень тому.

Всередині академії, втім, майже нічого не змінилося.

У дворі гуділи тренування. Третій курс відпрацьовував базові контури під наглядом магістра. Час від часу по каменю пробігали темні спалахи магії. Трохи далі клацали дерев’яні мечі.

Нік зупинився біля воріт і глибоко вдихнув.

— Я ніколи не думав, що скажу це, — заявив він. — Але я радий повернутися.

Нікс подивилася на нього.

— Ти завжди радий повертатися.

— Так.

— А потім починаєш скаржитися.

— Це частина мого характеру.

Ільва тихо засміялася.

— Це правда.

Тео вже діставав блокнот.

— Мені треба записати результати аномалії.

Нік застогнав.

— Ти серйозно навіть не відпочинеш?

— Наука не чекає.

— Це була не наука.

— Це був польовий аналіз.

Кастіан стояв трохи осторонь і дивився на тренувальний майданчик, де черговий контур спалахнув темним світлом.

— У нас сьогодні заняття з командування.

— Пам’ятаю, — сказала Міра.

Після тренування вони повернулися в корпус.

Коридори жили звичним життям: десь сміялися, десь сперечалися, хтось грюкнув дверима, з однієї кімнати тягнувся запах гарячого чаю.

Нік ішов попереду й виглядав незвично тихим.

Міра наздогнала його.

— Щось сталося?

Він дістав із кишені складений лист.

— Від брата.

Нікс одразу повернула голову.

— Із Залізних гір?

— Так.

Папір тихо зашелестів, коли він розгорнув його.

— Там майже нічого не написано. Він живий… і каже, що тут скоро стане цікавіше.

Кастіан тихо сказав:

— Це звучить як поганий знак.

— Саме так.

Нік знову склав лист і на мить подивився на нього.

— І ще одне.

Міра відчула знайоме напруження.

— Що саме?

— Він написав: «Якщо почуєш слово “Завіса” — тримайся від цього подалі».

Тео підняв голову від блокнота.

— Завіса?

Ільва насупилася.

— Це дуже старе слово.

Міра відчула дивне, неприємне відлуння цієї фрази. Наче вона вже чула її раніше.

Спогад був поруч, але щоразу вислизав, лишаючись на краю пам’яті.

Після занять Міра зайшла до малого читального залу. Тут майже завжди було тихо, але сьогодні тиша здавалася особливо густою. Десь у дальньому кутку хтось перегорнув сторінку, і цей звук прозвучав так чітко, що Міра мимоволі озирнулася. За високими вікнами вже темніло, і холодне вечірнє світло ковзало по столах.