Глава 7 Один крок у темряву

Після півночі Цитадель змінювалася.

Удень вона шуміла, поспішала, пахла чорнилом, пилом і старим папером. Гримали двері, хтось запізнювався на лекцію, магістри вдавали, що не чують перешіптувань. Уночі все стихало. Галереї порожніли, ламп ставало менше, тіні видовжувалися. Кожен крок лунав так виразно, що мимоволі здавалося: позаду хтось іде.

Міра, Ільва й Нікс стояли біля вузького вікна лабораторного корпусу, притиснувшись до холодної стіни. Камінь за спиною був крижаний, і Міра вже не раз пошкодувала, що не взяла ще одну куртку, але повертатися тепер було б безглуздо. Звідси добре проглядався службовий прохід, яким користувалися лише магістри.

Нік стояв трохи далі, на сходах, і всім виглядом показував, що участь у цій нічній авантюрі вже встигла йому набриднути.

— Я досі не розумію, чому ми просто не пішли спати, — пробурмотів він.

— Бо ти сам хотів пригод, — тихо відповіла Нікс.

— Я жартував.

— А ти завжди жартуєш.

У її голосі не було злості. Тільки суха рівність, яка з’являлася щоразу, коли хтось починав скиглити в найгірший момент. Волосся Нікс стягнула стрічкою так акуратно, ніби зібралася не шпигувати серед ночі, а сидіти на ранковій лекції. Лише пальці, заховані в рукави, весь час стискали тканину. Міра це помітила.

Тео сидів навпочіпки біля дверей лабораторії з блокнотом на колінах.

— Тихіше, — прошепотів він, не піднімаючи голови.

Кастіан стояв поруч і вдивлявся в темний коридор так зосереджено, що Мірі від одного його вигляду ставало не по собі. Він завжди здавався людиною, яка чує більше за інших. Тож коли тихо сказав:

— Іде...

ніхто не перепитав.

У дальньому кінці коридору з’явився Серан.

Він ішов швидко, але без метушні. Саме це й насторожувало. Налякані люди рухаються інакше, а він тримався надто рівно. У руках у нього була папка — та сама. У Міри похололи долоні.

Серан озирнувся, і Нік ледве чутно прошепотів:

— Якщо він зараз подивиться сюди, я вистрибну у вікно.

— Ти на третьому поверсі, — не обертаючись сказала Нікс.

— Саме тому.

Міра мало не фиркнула, але вчасно прикусила губу.

Серан підійшов до службових дверей. Не постукав, не смикнув ручку. Просто зупинився й став чекати.

Двері відчинилися майже відразу.

З темряви вийшов високий чоловік у темній мантії. Одного погляду вистачило, щоб Міра впізнала його, хоча спершу мозок відмовлявся вірити.

— Це... — ледь чутно почав Тео.

— Магістр Тарвен, — видихнув Кастіан.

Всі завмерли.

Тарвен був одним із найстарших викладачів кафедри розломів. Його лекції слухали навіть магістри, і не з ввічливості. Він майже ніколи не підвищував голосу, не любив повторювати двічі й умів одним поглядом змусити половину аудиторії сісти рівніше. Побачити його тут, серед ночі, було гірше, ніж будь-кого іншого.

Серан мовчки простягнув йому папку.

Тарвен відкрив її просто в коридорі, перегорнув кілька сторінок і тихо сказав:

— Пізно.

Серан опустив голову.

— Вибачте.

— Наступного разу швидше.

— Так, магістре.

Тарвен закрив папку, повернув її назад і спокійно зник у темряві. Двері зачинилися. Коридор знову спорожнів.

Першим видихнув Нік.

— Ну.

Він провів долонею по волоссю.

— Це було не зовсім те, на що я ставив.

Ільва схрестила руки.

— Тарвен? Справді?

Тео вже щось дряпав у блокноті.

— Це пояснює доступ до схем, — прошепотів він.

— І до архівів, — додав Кастіан.

Нік потер обличчя.

— Прекрасно. Наш кріт — магістр.

Міра мовчала. Щось у побаченому не складалося. Сцена була надто чиста, надто зручна, ніби їм поклали відповідь просто під ніс. Вона прокручувала в голові кожен рух, короткий обмін репліками, те, як Тарвен взяв папку й як її відкрив.

— Щось не так, — сказала вона.

Всі повернулися до неї.

— Що саме? — спитала Нікс.

— Тарвен.

— А що з ним? — одразу озвався Нік.

— Він не виглядав здивованим.

— Бо чекав, очевидно.

— Ні. Не це.

Міра зробила крок до вікна, ніби звідси й справді можна було переграти сцену ще раз.

— Він не перевіряв папку.

Тео підняв голову.

— У сенсі?

— У прямому. Він її просто відкрив.

— І?

— І перегорнув лише перші сторінки.

На секунду всі замовкли.

Тео повільно закрив блокнот.

— Тобто...

— Він вже знав, що там, — сказала Міра.

Нік тихо видихнув:

— О.

Потім глянув у бік проходу й цілком серйозно додав:

— Тепер мені це подобається ще менше.

Ільва подивилася на Міру уважніше.

— Думаєш, це не вперше?

— Майже впевнена.

Тієї ж миті Міра згадала слова Валеріана, сказані кілька годин тому тим самим дратівливо спокійним тоном:

Якщо винуватець виглядає надто очевидним, майже напевно це не він.

— Треба сказати Валеріану, — тихо мовила Ільва.

— Так, — одразу підхопив Нік. — Бо якщо магістр...

— Ні, — перебила Міра.

Всі подивилися на неї.

— Чому? — спитала Нікс.

Міра ще кілька секунд дивилася в темний прохід.

— Бо він вже знає.

Нік насупився.

— Та звідки ти...

— Не знаю. Просто знаю.

Вона стиснула пальці в рукавах.

— Мені здається, він знає набагато більше за нас.

Тео тихо всміхнувся.

— Це, взагалі-то, не надто складно.

— Дякую, Тео.

Ільва коротко засміялася, і цього вистачило, щоб напруга на мить тріснула.

— Ну що ж. Вітаю всіх нас.

Вона кивнула на службові двері.

— Ми щойно розгребли половину змови.

Нік підняв палець.

— Або тільки вляпалися в її початок.

— Швидше друге, — сказав Кастіан.

Вони ще трохи постояли, ніби чекали, що двері знову відчиняться й їм дістанеться бодай ще один шматок пазла. Але коридор лишався порожнім.