Частина 7 Скелети в шкафу

Наступного ранку Цитадель прокинулася рано. Міра стояла у внутрішньому дворі з мечем у руках.

Повітря було холодне, але сухе. Камінь під ногами ще тримав нічний мороз, і від цього рухатися було навіть легше — тіло швидше прокидалося.

Вона провела лезом коротку дугу, перевела вагу на іншу ногу і знову пропустила тонкий струмінь мани крізь руків’я.

Клинок тихо задзвенів.

Світло на ньому ледь помітно посилилося.

Міра відчула, як магія проходить через передпліччя в долоню і далі в метал. Це вже не було новим відчуттям. Після морського гарнізону вона навчилася тримати цей потік рівніше.

Але кожен раз тіло все одно напружувалося.

— Ти знову це робиш.

Нік сперся плечем об колону.

— Я тренуюсь.

— Ти ламаєш фізику.

Міра не обернулася.

— Це магія.

— Це гірше.

Нікс сиділа на низькій кам’яній огорожі і дивилася на них із тією легкою усмішкою, яку вона використовувала, коли Нік починав бурчати.

— Він просто заздрить.

— Я не заздрю.

— Ти навіть меч тримаєш неправильно, — сказала вона.

Нік подивився на неї.

— Це наклеп.

У цей момент над подвір’ям пролунав дзвін.

— Командування підрозділом, — сказав Тео, який щойно підійшов із книгами.

— Я ненавиджу цю дисципліну, — пробурмотів Нік.

— Бо там треба думати.

— Ні. Бо там треба командувати людьми.

— Це і є думати, — сказала Нікс.

Вони рушили до навчального корпусу.

Після занять Міра не поспішала повертатися в гуртожиток, хоча в ногах уже сиділа втома, а плечі неприємно тягнуло після дня, в якому кожен викладач ніби вважав своїм обов’язком перевірити, скільки ще в них лишилося сил. Їй треба було забрати одну книгу з бібліотеки, і вона вирішила пройти коротшою галереєю, що тягнулася вздовж старих лабораторій, бо зазвичай тут було тихіше, ніж в основних переходах, а сьогодні їй особливо не хотілося нікого бачити й ні з ким перекидатися навіть двома словами.

У цій частині корпусу звуки завжди поводилися інакше. Кам’яні арки приглушували кроки, голоси губилися в повітрі ще до того, як долітали до кінця коридору, і навіть шурхіт мантії об стіну звучав м’якше, ніби сама будівля не любила шуму й змушувала всіх говорити тихіше. Міра йшла швидко, притримуючи книгу під пахвою, і вже думала про те, чи встигне ще щось перечитати до вечері, коли почула голоси.

Спочатку вона не звернула уваги, бо в коридорах завжди хтось говорив, сперечався, шепотів чи просто скаржився на життя, але за кілька кроків впізнала голос Кастіана й одразу зупинилася, так різко, що підошва ледь не ковзнула по гладкому каменю.

— Я вже півтора року питаю тебе про одне і те саме.

Його голос був тихий, але напруження в ньому відчувалося так чітко, що Міра мимоволі завмерла, ще навіть не вирішивши, чи має право слухати далі. Це був не той спокійний, рівний Кастіан, до якого всі звикли, і саме тому в неї відразу стиснулося всередині щось дрібне й насторожене.

— І ти кожного разу відповідаєш однаково.

Міра майже не думаючи притиснулася до кам’яної колони збоку від арки, і камінь відразу вдарив холодом крізь рукав, але вона навіть не поворухнулася. Другий голос вона впізнала відразу.

Ельсір.

— Бо моя відповідь не зміниться, — сказав він рівно, і саме ця рівність насторожила її ще більше. — Це не твоя справа.

Кастіан тихо видихнув, і в цьому видиху було стільки стриманого роздратування, що Міра мимоволі опустила очі, хоча й так їх не бачила.

— Не моя?

Коротка пауза.

— Це моя магія, Ельсір.

Його голос став трохи нижчим, жорсткішим, і Міра відчула, як по спині проходить холодок, бо слова прозвучали вже не як питання, а як межа, до якої людину доводили надто довго.

— І вона змінюється.

У Міри в грудях щось коротко стиснулося. Вона не бачила ні Кастіана, ні Ельсіра, тільки край темного рукава за аркою і смугу сірого світла на підлозі, але чула кожне слово так виразно, ніби стояла між ними.

— Я знаю, — відповів Ельсір.

— Тоді поясни.

— Я вже казав.

— Ні.

Кастіан перебив його різко, і це саме по собі було настільки не схоже на нього, що Міра сильніше вперлася плечем у колону.

— Ти ухиляєшся.

Запала тиша, коротка, але неприємна, і Міра раптом помітила, що затримала дихання. Довелося повільно видихнути носом, аби не видати себе якимось безглуздим зайвим звуком.

— Ти не готовий це почути, — сказав Ельсір.

— Перестань.

Тепер у голосі Кастіана вже виразно чулося роздратування, і воно було не гучне, а гірше, бо звучало стримано, майже сухо, ніби він тримав себе на межі.

— Мені не п’ятнадцять.

— Це не має значення.

— Має.

Міра почула, як він зробив крок, і навіть не бачачи його, уявила цей рух дуже чітко: не різкий, не театральний, а той, який роблять люди, коли більше не хочуть розмовляти через відстань.

— Ти знаєш, що зі мною відбувається.

— Так.

— І мовчиш.

Ельсір відповів тихо, майже без інтонації:

— Бо не все потрібно знати одразу.

Кастіан коротко засміявся, але цей сміх прозвучав різко, без жодної веселості, і від нього в Міри по руках пішли мурашки, бо вона ніколи не чула в нього такого сміху.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Я відчуваю, як магія поводиться інакше.

— Я знаю.

— Я бачу в темряві краще, ніж раніше.

Пауза.

— І?

— І це не ельфійська магія.

Після цих слів тиша стала важчою, густішою, і Міра навіть не одразу зрозуміла, що сильніше стиснула пальці на корінці книги. Їй стало дуже холодно в долоні, хоча до цього вона тримала книгу цілком спокійно.

— Ти помиляєшся, — сказав Ельсір.

— Ні.

— Кастіан.

— Я не ідіот.

Останні слова прозвучали різкіше, і в цю мить Міра відчула не просто цікавість, а справжню тривогу, бо люди не говорять так, якщо справа дрібна.