Частина 6 розслідування С.

Табір розташували трохи вище долини, на вузькій смузі рівної землі, де каміння було твердіше і де вітер не ніс із собою стільки вологи знизу. Намет для студентів поставили біля самого краю лісу, так щоб дерева брали на себе частину поривів, і коли вони підійшли ближче, Міра помітила, як темні гілки трохи гойдаються над полотном, тихо скриплять і труться одна об одну.

Коли вони зайшли всередину, тепліше не стало, зате вітер перестав бити просто в обличчя, і цього вже вистачило, щоб плечі трохи опустилися.

Ільва одразу стягнула рукавиці, кинула їх на край столу і потерла руки одна об одну, повільно, ніби перевіряючи, чи пальці ще слухаються.

— Я забула, наскільки холодно після бою.

Вона сказала це рівно, але Міра помітила, як Ільва кілька разів стиснула пальці, і тільки тоді знову розпрямила долоні.

Нік тим часом упав на складний стілець так, ніби той стояв тут спеціально для нього, і витягнув ноги вперед.

— Я забув, наскільки я втомлююся після того, як рятую всіх.

Нікс, яка саме скидала з плечей мантію, навіть не подивилася на нього.

— Ти нікого не рятував.

— Я врятував принаймні себе.

— Це був інстинкт, — сказала вона. — Не геройство.

Тео поставив свій футляр на стіл дуже обережно, так, ніби всередині лежало щось крихке, і лише після цього сів поруч.

— Це теж корисно.

Міра опустилася на стілець навпроти, і в той момент вона відчула, наскільки важкими стали плечі, хоча бій уже давно закінчився. Вона розстебнула пояс із мечем, потягнула ремінь через петлю, і метал тихо дзенькнув, коли вона поклала клинок на край столу.

Звук був негучний, але всі все одно на секунду подивилися на лезо.

Світло ліхтаря ковзнуло по сталі, і край меча коротко відбив теплий відблиск.

Нік нахилився ближче, спершу ліктями на стіл, потім ще трохи, ніби йому треба було переконатися, що він не помилився.

— До речі.

Міра підняла на нього очі.

— Ця штука.

Він кивнув на меч.

— Це було нове.

Міра коротко знизала плечима, але пальці її на секунду затрималися на столі.

— Я тренувалася.

— Я бачив.

Нік провів пальцем у повітрі, повторюючи рух, який бачив під час бою.

— Лезо світилося.

Кастіан, який саме знімав рукавиці й складав їх на колінах, підняв очі.

— Це стабілізація мани через метал.

Його голос був тихий, але впевнений, і Міра відчула, як усередині з’являється знайоме напруження, бо вона знала: зараз почнеться розбір.

Вона знизала плечима.

— Поки що нестабільна.

Ільва уважно подивилася на неї, трохи нахиливши голову.

— Але працює.

Тео задумливо кивнув, і цей кивок був небезпечний, бо означав, що в його голові вже щось складається.

— Якщо правильно налаштувати провідність…

Нік відразу підняв руку.

— Ні.

Тео кліпнув.

— Що?

— Не починай.

— Я ще навіть не почав.

— Я знаю цей погляд, — сказав Нік. — У тебе такий вигляд, ніби ти зараз перетвориш це на дослід.

Тео не втримався і трохи усміхнувся, і від цієї усмішки стало зрозуміло, що Нік мав рацію.

— Це цікаво.

— Це небезпечно, — відповів Нік.

— Це і є цікаво.

Нікс тихо засміялася, притулившись плечем до стійки намету.

— Я люблю, коли ви сперечаєтесь про магію так, ніби це побутова дрібниця.

— Для тебе це побутова дрібниця, — сказав Нік. — Поки вона не вибухнула.

— Якщо вибухне, — сказала Нікс, — у нас буде нова історія.

Розмова трохи стихла сама собою. Ліхтар тихо потріскував, і полотно намету іноді ворушилося від вітру, але всередині стало спокійніше, ніж було ще кілька хвилин тому.

Міра відчула, як думки знову повертаються туди, куди вона намагалася їх не пускати.

До архіву.

До старих сторінок, що пахли пилом і старим чорнилом.

До одного імені, яке вона побачила в журналі.

Серан.

Вона підняла очі і подивилася на Тео.

— Коли повернемося, підемо в архів одразу.

Тео спершу просто кліпнув, ніби перевіряв, чи правильно почув.

— Зранку?

— Ні.

Міра трохи примружилася, і Нік одразу впізнав цей вираз, бо він означав, що вона вже все продумала.

— Увечері.

Нік нахилив голову набік.

— Чому?

— Бо вдень там постійно хтось ходить.

Тео зрозумів одразу.

— А ввечері ні.

Нікс схрестила руки на грудях і подивилася на них обох.

— Тобто ми плануємо тихо копатися в архіві.

— Ми перевіряємо записи, — відповіла Міра.

— Це звучить значно нудніше, — сказав Нік.

— Саме тому ніхто не буде заважати.

Зовні вітер трохи посилився, і полотно намету тихо шелестіло, ніби хтось проводив долонею по тканині. Ліхтар трохи хитнувся на гаку, і світло на столі змінилося.

Кастіан сидів мовчки довше за інших, і спершу ніхто не звернув на це уваги, бо він часто мовчав, коли думав.

Але Ільва все ж помітила.

Вона подивилася на нього уважніше.

— Що?

Кастіан підняв голову.

— Нічого.

Ільва трохи звузила очі.

— Брешеш.

Він на секунду замовк, і Міра побачила, як його пальці повільно стискаються на тканині рукавиць.

Потім він сказав тихіше:

— Ельсір.

Міра відразу зрозуміла, про кого йдеться, і в неї всередині щось неприємно стиснулося.

— Що з ним?

Кастіан повільно вдихнув, ніби підбирав слова обережніше, ніж зазвичай.

— Він щось знає.

Нік скривився.

— Про розлом?

— Ні.

Кастіан опустив погляд на свої руки.

Його пальці були спокійні, але Міра знала його достатньо довго, щоб помітити, що ця спокійність не справжня.

— Про мене.

Міра довго не могла заснути, хоча тіло було втомлене так, що мало б вимкнутися відразу, без думок і без спротиву. Вона лежала на вузькому похідному ліжку, дивилася в темряву намету й слухала, як полотно над головою ледь ворушиться від вітру, а кожен цей рух тихо шелестить, ніби хтось обережно проводить долонею по грубій тканині. Усередині було не холодно, але й не по-справжньому тепло, і Міра весь час відчувала це дивне табірне відчуття, коли ковдра гріє тільки доти, доки не поворухнешся.