Глава 6 Тіньовий поріг

Коли вони вийшли з архіву, коридори Цитаделі вже спорожніли. Це відчувалося відразу: повітря стихло, кроки лунали гучніше, а десь далеко раз скрипнули двері й знову все затихло.

Кам’яна підлога тягнула холодом крізь підошви. Лампи горіли рідко, тож їхні тіні то видовжувалися по стінах, то ламалися на поворотах.

Міра потерла пальці. Після кількох годин із журналами шкіра завжди ставала сухою від пилу. Хотілося води, мила й рушника, але в цьому крилі воду тримали тільки внизу.

Поруч Тео потягнувся так різко, що плечі в нього голосно хруснули.

Міра скривилася.

— Якщо я ще раз побачу слово «печатка», — сказав він, розтираючи шию.

— Почнеш ненавидіти архів?

— Ні, — Тео довго зітхнув. — Почну ненавидіти світ.

Міра тихо хмикнула. Вона почувалася майже так само. Після тих записів голова важчала, а перед очима досі миготіли дати, імена, підписи.

Вони звернули до сходів.

Міра вже думала про чай у казармі, теплу воду для рук і про те, що завтра доведеться знову лізти в той самий пил, коли Тео раптом зупинився.

— О.

Міра підняла голову.

Біля великого вікна стояв Ельсір. Кам’яна рама була така широка, що на ній можна було сидіти. Лампа на стіні світила збоку, жовтим світлом, і половина його обличчя лишалася в тіні.

Він сперся плечем об камінь і дивився вниз, у двір, де догорали факели чергових.

Ельсір повернув голову ще до того, як вони заговорили.

— Пізно працюєте.

У порожньому коридорі його голос прозвучав особливо чітко.

— Архів.

Ельсір ледь кивнув.

— Я так і подумав.

Тео підняв брову й глянув на Міру так виразно, що вона зрозуміла його без слів.

Вона тільки ледь нахилила голову.

— Побачимось завтра, — кинув він і майже одразу рушив до сходів.

За кілька секунд його кроки стихли внизу.

Міра лишилася біля майданчика.

Потім Ельсір сказав:

— Ви повернулися з практики іншою.

Міра повільно вдихнула. Вона вже втомилася від подібних спостережень.

— Всі повернулися іншими.

— Можливо.

Його погляд ковзнув до руків’я меча на поясі й знову піднявся до обличчя.

— Але ви особливо.

Міра ледь усміхнулася.

— Це комплімент?

— Просто спостереження.

Вона вже хотіла рушити до сходів, але Ельсір раптом запитав:

— Що ви шукали в архіві?

Питання прозвучало надто точно.

Міра трохи примружилася.

— Старі журнали.

— Просто так?

— Ми перевіряємо передачу документів.

Кілька секунд вони мовчали. Потім Ельсір тихо сказав:

— Серан.

Всередині щось неприємно стиснулося.

— Ви його знаєте?

— Трохи.

Міра нахилила голову.

— І що ви знайшли?

Вона вагалася лише мить. Прикидатися, що нічого не сталося, не мало сенсу.

— Стару операцію.

— Яку?

Міра подивилася прямо на нього.

— Тіньовий поріг.

Ельсір завмер лише на секунду, але цього вистачило.

— Це дуже стара справа.

— Саме тому вона дивна.

— Чим?

Міра схрестила руки.

— Там є моє прізвище. Ґрімм.

Ельсір відповів не відразу.

— Це поширене ім’я.

— Я знаю. Але я сирота. І коли знаходиш своє прізвище в старій військовій операції, починаєш ставити питання.

Ельсір уважно дивився на неї.

— І що написано в записі?

— Уся група загинула, — сказала Міра і трохи примружилася. — Але один вижив.

Ельсір мовчав.

— Хто? — тихо спитала вона.

Потім він відповів:

— Валеріан.

Тиша стала іншою.

Міра коротко кивнула.

— Зрозуміло.

Вона вже повернулася до сходів, але зупинилася.

— Ще одна дивна річ.

Ельсір не ворухнувся.

— Підпис на затвердженні частково стертий. Перша літера — В.

Він помовчав кілька секунд, а тоді тихо сказав:

— Не стертий.

Міра зупинилася.

— Що?

Ельсір повільно подивився на двері архіву.

— Захований.

Сходи вниз виявилися довшими, ніж вона пам’ятала. Камінь під ногами був вологий, і Міра спускалася обережно, іноді торкаючись шорсткої стіни.

Міра намагалася не думати. Це, звісно, не працювало.

Слова Ельсіра вперто крутилися в голові.

Стара операція.
Загибла група.
Валеріан, який повернувся.

Саме по собі це могло нічого не означати. Але відчуття лишалося: в цій історії бракувало цілого шматка.

Вона майже дійшла донизу, коли почула голос:

— Ну?

Міра зупинилася на сходинці й підняла голову.

Тео сидів на широкому підвіконні. Одну ногу він підтягнув під себе, другою ліниво гойдав у повітрі. У руках крутив потертий блокнот.

— Ти не пішов, — сказала Міра.

— Я казав, що піду.

— Так.

Вона спустилася ще на кілька сходинок.

— І?

Тео підняв погляд. На обличчі в нього з’явився той самий вираз, який зазвичай означав: зараз буде щось абсолютно безсоромне.

— Я збрехав.

Міра тихо пирхнула.

— Оце новина.

Вона зійшла з останньої сходинки й підійшла ближче.

Тео дивився на неї уважно. Цього разу він не усміхався.

— Що він сказав?

Міра сперлася плечем об стіну. Камінь одразу віддав холодом крізь плащ. Вона на секунду заплющила очі.

— Він знав людей із тієї операції.

Блокнот у руках Тео завмер.

— Справді?

— Так.

Він випрямився.

— І?

Міра машинально розгладила складку на рукаві.

— Уся група загинула.

— Це ми вже знаємо.

— Вижив один.

Тео трохи нахилив голову.

— Валеріан?

Міра кивнула.

Тео повільно видихнув.

— Тоді зрозуміло, чому підпис захований.

— Можливо.

Десь далеко грюкнули двері.

Тео відкрив блокнот і швидко перегорнув кілька сторінок.