Частина 5 Щось насувається

Жовтень у Цитаделі почався з дощу.

Не сильного — дрібного, впертого, такого, що не падає стіною, а просто тримається в повітрі цілий день і змушує все навколо повільно темніти. Кам’яні галереї від нього ставали слизькими, поручні холодніли так, що до них не хотілося торкатися, а плащі студентів уже до першої лекції набирали вологи і важчали на плечах.

Вранці Міра вийшла у двір разом з іншими й відразу відчула запах мокрого листя, вогкого каменю і чорнила, яке хтось необережно розлив на сходах біля архівного крила. Запах був різкий, але звичний, і Міра подумала, що Цитадель восени завжди пахне так, ніби хтось постійно щось переписує, виправляє, перекреслює.

Студенти йшли швидше, ніж зазвичай, бо дощ змушував тримати плечі трохи напруженими, а плащі — щільніше притискати до тіла. Хтось бурчав, хтось мовчки ковзав по плитах, обережно ставлячи ноги, щоб не підвернутися на мокрому камені.

А сьогодні на заняттях на них чекало нове.

Тепер студентам давали справжні сценарії бою.

Інструктор стояв біля столу з картою і говорив рівно, без поспіху, ніби зачитував список речей, які потрібно купити на ринку.

— Село біля розлому. Тридцять цивільних. Двоє поранених. Істоти нестабільні.

Він навіть не підвищував голосу, але в аудиторії відразу стало тихіше, бо всі зрозуміли: це вже не навчальна гра з умовними позначками.

— У вас п’ять хвилин на план.

Міра відчула, як у неї в грудях з’явилося знайоме коротке напруження, те саме, яке приходить перед рішенням, коли мозок раптом починає працювати швидше за тіло.

— Командування — Ґрімм, — додав інструктор.

Кілька голів у групі повернулися до неї, але ніхто нічого не сказав, і Міра навіть була вдячна за цю тишу.

Вона швидко розклала карту на столі, притиснула її долонею, бо папір трохи скручувався від вологи, і на секунду провела пальцем по лінії розлому, щоб запам’ятати напрямок.

— Нік — північний підхід, — сказала вона, не піднімаючи очей. — Нікс — зі мною. Ільва — прикриття цивільних, Кастіан — закриття потоку. Тео, мені потрібні стабілізаційні руни тут.

Вона постукала пальцем по вузькій ділянці між двома будівлями на карті.

Тео нахилився ближче, і Міра помітила, як він трохи звузив очі, прикидаючи варіанти.

— Я можу зробити швидкий контур, — сказав він.

— Робіть.

Нік, який стояв трохи осторонь, тихо сказав, майже не рухаючи губами:

— Мені подобається, що вона не питає.

Нікс навіть не повернулася до нього.

— Бо знає, що ти все одно посперечаєшся.

Міра почула це краєм вуха, але не відреагувала, бо зараз кожна зайва секунда розсипала концентрацію, як пісок крізь пальці.

Вона швидко перевірила розстановку ще раз і лише тоді відступила від столу.

Інструктор дивився на них мовчки.

— Час.

Міра відчула, як у неї трохи напружилися плечі, але голос залишився рівним.

— Готові.

Жовтневі заняття з бойової медицини стали значно важчими.

Це стало зрозуміло відразу, ще до того, як інструктор почав говорити, бо в залі пахло не лише спиртом і сухими травами, а ще й чимось металевим, від чого Міра машинально ковтнула.

Тепер вони працювали не з манекенами.

А один з одним.

На підлозі лежав студент третього курсу — доброволець для вправи, і Міра відразу помітила, що він намагається виглядати розслабленим, але пальці в нього все одно трохи стиснуті.

Його стан імітували ілюзією: порушений потік, внутрішня кровотеча.

Коли інструктор активував закляття, повітря навколо хлопця трохи здригнулося, і Міра відчула знайоме поколювання на шкірі, яке означало, що магічний контур уже працює.

— У вас три хвилини, — сказав інструктор.

Міра відразу присіла біля постраждалого, і камінь під коліном був холодний, але вона цього навіть не помітила.

— Пульс нестабільний, — сказала вона коротко.

Ільва вже стояла поруч, і її руки рухалися швидко, але без метушні, ніби вона робила це сотні разів.

— Потік тримаю, — сказала вона.

Нік передавав інструменти, і Міра відчула, як приємно працювати, коли людина поруч не питає зайвого, а просто вкладає потрібну річ у долоню саме тоді, коли вона потрібна.

— Тиск падає, — тихо сказала Ільва.

— Я бачу, — відповіла Міра і відчула, як у неї трохи напружилася шия, бо ілюзія була дуже переконлива.

Вона швидко наклала стабілізаційний контур, провела пальцями по рунах і на секунду затримала подих, щоб перевірити, чи тримається.

Контур відгукнувся.

— Є.

Ільва кивнула, і в цьому короткому русі було стільки довіри, що Міра навіть не встигла подумати про це.

— Хвилина, — сказав інструктор.

Міра відчула, як у грудях трохи прискорилося серце, але руки залишалися спокійними, і вона змусила себе не дивитися на годинник, бо знала, що від цього час лише сповільнюється.

І тоді ілюзія поступово почала згасати.

— Досить, — сказав інструктор.

Міра тільки тепер відчула, що плечі у неї напружені, і обережно розпрямила спину.

Тео стояв трохи позаду і дивився на них уважно, так, ніби намагався запам’ятати кожен рух.

Після вправи він сказав тихо:

— Я ніколи не думав, що це так… швидко.

Кастіан відповів майже відразу, і голос у нього був спокійний, але в ньому була та сама суха чесність, яку він не намагався пом’якшити.

— У реальності ще швидше.

Міра мовчки витерла руки тканиною і відчула, як у неї в пальцях залишається легке тремтіння, те саме, яке з’являється після концентрації, коли тіло раптом згадує, що воно живе.

Стабілізація розломів, це був новий предмет, і Міра відчула це ще до того, як магістр устиг пояснити правила, бо студенти йшли на полігон трохи тихіше, ніж зазвичай, і навіть Тео не сипав жартами кожні десять кроків. Новий предмет у «Омезі» ніколи не означав щось легке, а цей ще й одразу отримав репутацію одного з найнебезпечніших, і це було сказано так буденно, ніби мова йшла про нову форму рукавичок.