Глава 4 Коли закінчується юність

Останні дні в степовому гарнізоні минули швидше, ніж Міра очікувала. Тут все вимагало уваги щохвилини, а коли день заповнений роботою, час минає непомітно.

Вони ще кілька разів виходили в степ із патрулями. Іноді це були тихі обходи між курганами, коли ніч лежала над травою темною ковдрою, а між пагорбами зрідка проступали бліді постаті старих солдатів. Інколи — короткі тривоги: магічний фон різко підіймався, і некроманти стримували духів, що намагалися піднятися надто високо.

Одного вечора сталося те, про що попереджав Равенор.

Вони поверталися з патруля, коли вітер у степу змінився. Не звук і не запах — щось у самій магії повітря. Наче стара рана знову відкрилася.

Кастіан зупинився першим.

— Чекайте.

Міра теж це вловила. Старший маг гарнізону різко повернув голову.

— Відступаємо до валу.

Та було запізно: між курганами повільно піднялася фігура.

Старий обладунок. Зламаний шолом. І в очах — темне світло.

Нік видихнув:

— О.
— Це вже погано.

Равенор дивився уважно.

— Не ліч.
— Але близько.

Фігура стояла нерухомо, дивлячись у степ.

— Командир, — сказала Ільва.

Кастіан кивнув.

— Він пам’ятає битву.

Кілька секунд ніхто не рухався, потім Міра ступила вперед.

Старий дух повернув голову до неї.

Міра підняла меч, але не для удару. Провела через нього потік. Мана пройшла крізь клинок, як і раніше, але цього разу меч став не зброєю, а маяком.

Дух довго дивився на нього. Потім опустив голову, і за мить його постать розсипалася в степовому повітрі.

Равенор помовчав.

— Добре.
— Дуже добре.

Нік видихнув вже вільніше.

— Я більше не жартую про лічів.

Увечері вони сиділи на валу степового гарнізону. Камінь під ними ще тримав денне тепло, і ніхто не поспішав вставати. Сонце опускалося в степ, трава внизу світилася золотом, і здавалося, ніби земля застигла й дихає світлом. Міра сперлася руками за спину, відкинула голову і дозволила собі просто сидіти, дивитися вперед і слухати шелест сухої трави та перегуки вартових унизу.

Тео сидів трохи осторонь і переглядав блокнот. Нік вже кілька хвилин стежив за ним із підозрою, і Міра бачила знайомий вираз: зараз він не витримає й почне допит.

— Ну, — нарешті сказав Нік і підсунувся ближче.

Тео ще раз глянув у блокнот, ніби перевіряв записане, а тоді видихнув.

— Остаточний рейтинг.

Нік схрестив руки на грудях.

— Слухаємо.

Тео звично торкнувся пальцем краю сторінки.

— Перше місце — степовий гарнізон.

Нік кивнув надто швидко і задоволено пирхнув.

— Нарешті розумна думка.

Тео ледь усміхнувся.

— Друге — морський.
— Мм, — протягнув Нік.
— Третє — гірський.
— Четверте — річковий.
— П’яте — лісовий.

Ільва засміялася.

— Ліс образиться.

Нікс дивилася на степ і перебирала край рукава. Потім знизала плечима.

— Якщо чесно… я б служила тут.

Міра повернула голову: Нікс не з тих, хто каже таке просто так.

Кастіан дивився туди ж, де сонце вже торкалося горизонту.

— Я теж.

Нік підняв руки.

— О.
— Ми погоджуємося.

Ільва всміхнулася.

— Це рідкість.

Нік фиркнув, але не заперечив. На кілька секунд всі просто дивилися один на одного, ніби звірялися з новою правдою.

У Міри потепліло в грудях. Вона подивилася на Нікс, яка вже знову вдивлялася в степ, на Кастіана з його спокійним профілем, на Ільву з підгорнутими ногами і на Ніка, який старанно вдавав байдужість.

Саме про це вони згадуватимуть через роки. Не про навчання чи рутину, а про цей вечір, теплий камінь під спиною, степ у золотому світлі і мить, коли вони раптом змогли домовитися.

Через два дні вони вирушили назад до Цитаделі.

Дорога тепер здавалася коротшою, ніж на початку літа. Тепер вони вже знали, який світ за межами академії, і він більше не здавався таким далеким.

Степ залишився позаду.

Потім знову з’явилися ліси, темні й густі після відкритого простору.

Потім річки, що блищали між берегами.

Пагорби.

І знайома дорога, яка вела до Цитаделі.

Коли на горизонті вперше з’явилися її башти, Нік сказав:

— Дім.

Ільва кивнула, примружившись від світла.

— Майже.

Тео закрив блокнот і засунув його в сумку, ніби разом із ним закінчувався маленький етап.

— Я сумував за бібліотекою.

Нікс усміхнулася втомлено.

— А я — за нормальною постіллю.

Кастіан дивився на високі стіни довше за інших.

— А я за тишею.

Міра мовчала. Десь там, у високих вікнах ректорату, працював Валеріан. Вона не бачила його все літо, не чула його голосу. І тільки тепер зрозуміла, як сильно хоче знову його побачити. Щоки відразу потеплішали, і вона швидко перевела погляд на дорогу. Можливо, він просто зайнятий. А може, навіть не знає, що вони повертаються сьогодні.

Нік нахилився ближче.

— Ти посміхаєшся.

Міра здригнулася.

— Ні.
— Так.

Нік примружився.

— У тебе такий вигляд, ніби ти думаєш про щось хороше.

Міра вже відкрила рот для різкої відповіді, але Нікс сказала:

— Залиш її.

Нік підняв руки.

— Добре, добре.

Та усміхнувся, і Міра зрозуміла: він все одно це запам’ятає. Повернення завжди приносило дивну суміш втоми, радості й передчуття.

Цитадель зустріла їх знайомим кам’яним спокоєм.

Після місяців доріг, вітру, морської солі й степового пилу вона здавалася майже нереально тихою. Башти, як і завжди, піднімалися над пагорбом, старі стіни світилися теплим кам’яним кольором, а дорога між воротами була знайома до кожного повороту.

Коли вони в’їхали у внутрішній двір, кілька молодших студентів, які тягнули ящики до складу, зупинилися і глянули на них уважніше, ніж зазвичай.