Частина 4 Останній курс

Останні дні в степовому гарнізоні минули швидше, ніж Міра очікувала. Можливо тому, що це місце вимагало уваги щохвилини, і коли день наповнений роботою, час починає текти швидше, ніж хочеться.

Вони ще кілька разів виходили в степ із патрулями. Іноді це були тихі обходи між курганами, коли ніч лежала над травою рівною темною ковдрою і лише зрідка між пагорбами виникали бліді постаті старих солдатів. Інколи — короткі тривоги, коли магічний фон різко піднімався і некроманти мусили стримувати духів, що намагалися піднятися занадто високо.

Одного вечора сталося те, про що попереджав Равенор.

Вони саме поверталися з патруля, коли вітер у степу раптом змінився. Це було дуже тонке відчуття — не звук і не запах, а щось у самій магії повітря. Наче стара рана на мить відкрилася.

Кастіан зупинився першим.

— Чекайте.

Міра теж відчула. Старший маг гарнізону різко повернув голову.

— Відступаємо до валу.

Але було пізно, бо між курганами повільно піднялася фігура.

Старий обладунок. Зламаний шолом. І в очах тільки темне світло.

Нік тихо видихнув:

— О.

— Це вже погано.

Равенор дивився уважно.

— Не ліч.

— Але близько.

Фігура стояла нерухомо, дивлячись на степ.

Ільва тихо сказала:

— Командир.

Кастіан кивнув.

— Він пам’ятає битву.

Кілька секунд ніхто не рухався, а потім Міра зробила крок вперед.

Старий дух повернув голову до неї.

Міра підняла меч. Але не для удару. Вона провела через нього потік. Мана пройшла через клинок, як вона вже робила раніше. І цього разу меч став не зброєю. А скоріше маяком.

Старий дух дивився на нього довго. Потім повільно опустив голову та через кілька секунд його постать розсипалася в степовому повітрі.

Равенор мовчав кілька секунд.

Потім тихо сказав:

— Добре.

— Дуже добре.

Нік повільно видихнув.

— Я більше не жартую про лічів.

Увечері вони сиділи на валу степового гарнізону, і камінь під ними ще тримав денне тепло, тому ніхто не поспішав вставати. Сонце вже опускалося далеко в степу, і трава внизу світилася золотом так рівно, що Міра ловила себе на думці: якби не вітер, можна було б подумати, ніби земля завмерла й просто дихає світлом. Вона сперлася руками за спину, трохи відкинула голову і на мить дозволила собі нічого не робити, тільки дивитися вперед і слухати, як поруч шелестить суха трава та як хтось із вартових унизу перегукується з іншим постом.

Тео сидів трохи осторонь і переглядав свій блокнот, повільно перегортаючи сторінки, ніби там було щось важливе, що не можна пропустити. Нік уже кілька хвилин дивився на нього з підозрою, і Міра бачила, як у нього на обличчі поступово збирається той самий вираз, який означав: зараз він не витримає і почне допит.

— Ну, — нарешті сказав Нік і підсунувся ближче.

Тео не підняв очей одразу, ще раз глянув у блокнот, ніби перевіряв, чи справді все записано правильно, а потім видихнув.

— Остаточний рейтинг.

Нік схрестив руки на грудях і трохи нахилив голову, так, ніби суддя вже зайняв місце.

— Слухаємо.

Тео на секунду задумався, і Міра помітила, що він звично торкнувся пальцем краю сторінки, коли збирався щось оголосити.

— Перше місце — степовий гарнізон.

Нік кивнув відразу, навіть надто швидко, і задоволено пирхнув.

— Нарешті розумна думка.

Тео ледь усміхнувся, але нічого не відповів і просто продовжив.

— Друге — морський.

— Мм, — протягнув Нік, ніби погоджувався неохоче.

— Третє — гірський.

— Четверте — річковий.

— П’яте — лісовий.

Ільва тихо засміялася, і сміх у неї був теплий, без глузування.

— Ліс образиться, — сказала вона.

Нікс дивилася на степ і майже не рухалася, тільки пальцями перебирала край рукава, ніби думала про щось своє. Потім вона трохи підняла плечі, вдихнула і сказала тихіше, ніж зазвичай.

— Якщо чесно…

Вона замовкла на кілька секунд, і Міра навіть повернула голову, бо знала: Нікс не з тих, хто мовчить просто так.

— Я б служила тут, — сказала вона нарешті.

Кастіан сидів поруч і дивився туди ж, у степ, де сонце вже майже торкалося горизонту. Він відповів тихо, але без вагання.

— Я теж.

Нік підняв руки, ніби щойно почув щось зовсім неймовірне.

— О.

Він перевів погляд з одного на іншого і навіть трохи нахилився вперед.

— Ми погоджуємося.

Ільва усміхнулася, і в цій усмішці було більше здивування, ніж радості.

— Це рідкість.

Нік фиркнув, але нічого не заперечив, і на кілька секунд усі просто дивилися один на одного, ніби перевіряли, чи справді сталося те, що сталося.

Міра раптом відчула дивне, тихе тепло в грудях. Вона подивилася на них — на Нікс, яка вже знову дивилася в степ, на Кастіана з його спокійним профілем, на Ільву, що сиділа з підгорнутими ногами, і на Ніка, який намагався виглядати байдужим, але не дуже вмів.

І тоді вона зрозуміла одну просту річ: саме про цей момент вони говоритимуть через роки. Не про навчання, тренування чи ще якусь рутину. А про цей вечір, про теплий камінь під спиною, про степ, який світиться перед очима, і про те, як вони раптом змогли домовитись про службу.

Через два дні вони вирушили назад до Цитаделі.

Дорога тепер здавалася коротшою, ніж на початку літа, і Міра кілька разів ловила себе на тому, що дивується цьому. Можливо, справа була в тому, що тепер вони вже знали, як виглядає світ за межами академії, і він більше не здавався надто далеким.

Степ залишився позаду.

Потім знову з’явилися ліси, темні й густі після відкритого простору.

Потім річки, що блищали між берегами.

Пагорби.

І знайома дорога, яка піднімалася до пагорба, на якому стояла Цитадель.

Коли вони вперше побачили її башти на горизонті, Нік тихо сказав:

— Дім.