Глава 3 Гарнізон над мертвими полями

Гірський гарнізон залишився позаду разом із різким вітром перевалу, що кілька днів поспіль дер щоки й забирав тепло навіть крізь щільні плащі. Коли дорога поволі пішла вниз, Міра першою вловила зміну. Спершу ледь помітну: дихати стало легше, плечі самі опустилися, ніби тіло перестало чекати чергового холодного удару.

Кінь ступав рівніше. Каміння на дорозі стало дрібнішим, круті серпантини змінилися довгими схилами. Міра провела пальцями по гриві, заспокоюючи радше себе, ніж його. Скелі відступали повільно: спочатку рвалися на окремі виступи, потім ставали округлими пагорбами, а ще за день дорога вийшла на рівнини, де вітер вже не свистів між каменем, а ходив широкими хвилями над травою.

На одному з довгих спусків Міра вдихнула і завмерла на півподиху.

Запах був незнайомий і дуже виразний. Не земля, не пил, не суха трава, до яких вони звикли за останні тижні.

Сіль.

Вона підняла голову, вдихнула глибше. Запах ліг у легені різко й свіжо, і від нього чомусь стало легше. На губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Море, — сказала вона.

Нік одразу підвів голову, примружився вперед і прикрив очі долонею.

— Я ще нічого не бачу, — буркнув він.

— Але воно вже поруч, — сказала Ільва, навіть не дивлячись на них. Лише трохи підняла підборіддя до вітру.

Вітер і справді змінився. Став вологішим, важчим, м’якшим. Разом із сіллю він приніс ще дещо: глухий рівний шум, що спершу губився серед кроків коней і скрипу сідла.

Міра нахилила голову, прислухалась.

Десь за пагорбами щось шуміло глибоко й невпинно, ніби там рухалося щось велике, живе, таке, що не зупиняється ні вдень, ні вночі. Всередині піднялося тепле хвилювання. Міра випрямилася в сідлі й знову вдихнула солоне повітря.

— Ви чуєте?

Нік нахмурився, прислухався, і за мить його брови пішли вгору.

— Чую.

Ільва лише кивнула.

З кожним кроком коней шум ставав виразнішим. Міра дивилася вперед на пагорби й світле небо над ними, хоча море ще ховалося.

— Скоро побачимо, — сказала вона майже до себе.

За наступним пагорбом дорога різко звернула, і вони нарешті побачили море.

Воно лежало перед ними темне, величезне, розтягнуте до самого горизонту, де вода так рівно зливалася з небом, що Міра не відразу вловила межу. Сонце вже опускалося, сріблило хвилі довгими смугами, і від цього простір здавався ще ширшим. Біля річок повітря теж було вологим, але тут воно пахло інакше: солоніше, сиріше, глибше.

Нік тихо присвиснув.

— Оце… гарнізон.

Трохи правіше, на скелястому виступі, стояла фортеця. Вона займала весь край скелі так упевнено, ніби скелю колись створили саме під неї. Міра машинально вирівнялася в сідлі.

На відміну від попередніх гарнізонів, це була не укріплена стоянка і не сторожовий пост. Це була справжня військова база.

Кам’яні стіни здіймалися рівними масивами. Навіть здалеку було видно: камінь тут старий, щільно підігнаний, без зайвих щілин. Башти стояли на рівних проміжках, і на кількох вже горіли сигнальні вогні.

Унизу, біля підніжжя скелі, розкинувся порт.

Широкий, кам’яний, заповнений рухом.

Біля причалів стояли кораблі. Багато кораблів.

Міра машинально почала рахувати, але збилася на десятому: судна стояли в кілька рядів, між ними снували човни. Тео перестав писати, завмер із пером над блокнотом і різко підняв голову, аж пасмо волосся впало на лоб.

— Це… флот?

Міра всміхнулася. Тео завжди намагався триматися спокійно, але новий механізм чи велика конструкція миттю руйнували його стриманість.

— Так. І гарнізон одночасно.

Нік уважно роздивлявся порт, прикусивши губу.

— Це вже інший рівень.

Чим ближче вони під’їжджали, тим більше деталей відкривалося. На стінах рухались патрулі. У порту вантажили ящики. Крани піднімали бочки, канати скрипіли під вагою. Ворота фортеці стояли відчинені, але перед ними вже чекала варта.

Їх зустріли швидше, ніж вони встигли представитися.

Тут все працювало швидко. Солдати проходили повз, не сповільнюючи кроку. Моряки тягнули канати й одночасно віддавали команди. Офіцери говорили коротко, без зайвих пояснень. У повітрі стояв шум роботи: молотки по металу, скрип канатів, крики матросів, гуркіт ящиків.

Річковий гарнізон теж був активним, але цей відрізнявся масштабом. Це відчувалося в темпі, у поглядах, у тому, що ніхто не стояв без діла.

До них підійшов офіцер у темному морському плащі. Він зупинився перед групою, коротко оглянув кожного й затримався на емблемах Цитаделі.

— Цитадель?

— Так, — відповіла Міра. — Перегляд гарнізонів.

Офіцер кивнув.

— Командор Варен. Некроманти?

— П’ятеро, — сказала Міра.

— І артефактор, — додав Тео, ніби боявся, що його забудуть.

Командор перевів погляд на нього.

— Добре. Артефактори тут потрібні.

Тео ожив одразу.

— Через кораблі?

Командор похитав головою.

— Через море.

Він кивнув у бік води. Темні хвилі котилися до каменів рівно й важко.

— Там іноді з’являється те, що не повинно випливати.

Нік тихо пирхнув.

— Це звучить погано.

Усмішка Варена була короткою.

— Тому тут і гарнізон.

Наступного ранку вони стояли на тренувальному майданчику, і Міра відразу зрозуміла ще одну відмінність цього місця. Тут пахло холодним металом, вологим піском і потом, але запах був чистий, робочий, без підземної затхлості «Омеги».

І тренувалися тут всі.

Не тільки солдати. Не тільки маги.

Некроманти. Солдати. Моряки.

Ніхто не стояв окремо. Ніхто не ділився на тих, хто працює маною, і тих, хто працює клинком. Тут, здавалось, важило інше: або ти тримаєш себе в руках, або ні.

На дальньому боці майданчика десяток воїнів відпрацьовували бій на мечах. Рухи в кожного були свої, але в усіх відчувалася зібраність. Кастіан дивився уважно, нахиливши голову, коли один із бійців змінив хват. Нік стежив інакше: з тим знайомим азартом, який з’являвся, коли поруч була нагода перевірити себе.