Глава 2 Три способи тримати кордон

Ранок у гарнізоні почався ще до світанку.

У дворі загуркотіли відра, на кухні хтось лаявся, а з боку річки потягнуло холодною вогкістю. Міра прокинулася майже одразу. Після Цитаделі, де шум тонув у кам’яних коридорах і все жило за розкладом, це місце здавалося зовсім іншим: тут день починався просто посеред двору.

Вона підвелася й підійшла до вузького вікна казарми.

Річка лежала під туманом, широка й темна. Вода текла так повільно, що здавалося, ніби стоїть. На березі вже метушилися солдати, готуючи човен до патруля.

За спиною хтось тихо застогнав.

— Це незаконно, — пробурмотів Нік, не розплющуючи очей. — Люди не повинні вставати в такий час.

— Ми тепер майже солдати, — сказала Нікс.

— Я протестую.

— Протест відхилено.

Ільва вже сиділа на краю ліжка й заплітала волосся.

— Вставай. Майор сказав о шостій.

— Він садист.

Кастіан, що стояв біля дверей, не підняв голови.

— Він офіцер.

— Це майже одне й те саме, — буркнув Нік.

Тео сидів на підвіконні й дивився на воду.

— Фон трохи змінюється.

Нікс зітхнула.

— Тео.

— Що?

— Ми навіть не вийшли з казарми.

— Але це правда.

Кастіан глянув на річку.

— Він не помиляється.

Міра теж це вловила: не небезпеку, а легке тремтіння в потоці, ніби десь далеко хтось торкнувся струни.

— Це тріщина? — тихо спитала вона.

— Можливо, — відповів Кастіан. — А можливо, просто вода.

Нік сів на ліжку й потер обличчя.

— Мені подобається варіант із водою.

Коли вони поверталися до гарнізону, сонце вже піднялося високо, а туман майже розтанув, лишивши по собі вологу на траві й важке повітря над водою. Човен повільно ковзав рікою, і кола від весел довго не зникали.

Міра сиділа ближче до середини й тримала руки на колінах. Вода сьогодні була надто спокійна, і цей спокій насторожував. Вона раз по раз прислухалася до фону, чекаючи, чи не повернеться те ледь помітне тремтіння.

Ільва сиділа на носі човна й дивилася на берег, підставивши обличчя вітру.

— Мені тут подобається, — сказала вона.

Нік підняв голову.

— Справді?

— Тут тихо.

Він глянув на темні смуги болота вздовж берега.

— І болото.

— І риба, — додала Ільва.

Нікс тихо засміялася.

— Ти б могла жити тут?

Ільва трохи помовчала, провела поглядом по воді й низьких деревах над берегом.

— Могла б.

Потім озирнулася до них.

— Але тільки з вами.

На секунду всі стихли.

А ріка повільно несла човен назад до гарнізону, першого з п’яти місць, де їм належало провести це літо.

Перші два дні в річковому гарнізоні минули майже однаково, і саме це дратувало Міру найбільше. Одноманітність не означала спокою. Вона означала, що тут не залишають часу на роздуми.

Підйом був ще до сходу сонця. Річка тягнула холод до самих казарм, просовуючи його крізь щілини в дошках. У темряві хтось бурчав, натягуючи чоботи, хтось нишпорив під ліжком у пошуках рукавиці, а хтось просто сидів кілька секунд, збираючись із силами.

Міра вставала відразу. Підлога була холодна, повітря сире, у коридорі пахло мокрою деревиною й димом із кухні.

Сніданок тривав недовго: каша, хліб, іноді шмат солонини, якщо кухар мав добріший настрій, ніж зазвичай. Їли швидко. Після кількох ложок вже роздавали завдання, і люди ковтали решту поспіхом, витирали руки об штани й виходили надвір.

Далі все повторювалося. Або патрулі на річці, де човни тихо скрипіли об причал, а вода терпляче билася об борти. Або перевірка берегових укріплень, де вітер тягнув за плащі так, ніби й сам хотів перевірити, чи все тримається.

До них ставилися не як до гостей. Це стало ясно вже на другий ранок.

Сержант навіть не спинився як слід. Підійшов до Ніка, кинув йому відро і пішов далі.

Відро глухо вдарилося об землю.

— Вода для кухні, — сказав сержант.

Нік подивився на відро.

Потім на сержанта.

— Я некромант, — сказав він.

Сержант глянув на нього без поспіху.

— А я сержант.

— Я студент.

— Вітаю.

Міра вже знала, куди ця розмова йде, і дуже хотіла взяти Ніка за комір раніше, ніж він остаточно загрузне у власній логіці.

Пауза повисла коротка, але виразна.

— Відро там, — сказав сержант і кивнув на колодязь.

Нік постояв ще секунду, борючись між гордістю й здоровим глуздом. Гордість програвала красиво, але швидко.

Він буркнув щось собі під ніс, підняв відро й пішов до колодязя. По спині було видно: не змирився, тільки відклав протест.

Нікс провела його поглядом і ледь усміхнулася.

— Я хочу, щоб у гарнізоні номер два ти повторив цю розмову.

Нік озирнувся через плече.

— Я буду мудрішим.

— Ні, — сказала Нікс.

— Я скажу, що я знатний некромант.

Міра тихо видихнула через ніс.

— Це ще гірше, — підсумувала Нікс.

Тут майже не було героїки. Основна робота полягала в тому, щоб перевіряти берег, стежити за магічним фоном і час від часу знищувати дрібних істот, які виповзали з давніх тріщин.

На четвертий день вони таки отримали маленьку пригоду.

Човен повертався з патруля, коли один із солдатів раптом вилаявся.

— Лівий берег!

У воді щось ворухнулося. Спершу Міра подумала, що це колода, але потім колода відкрила пащу.

— О, — сказав Нік.

— О, — погодилася Нікс.

Істота вискочила з води різким ривком. Невелика, трохи більша за собаку, але зібрана так, ніби її ліпили з різних тварин.

— Річковий виродок, — сказав Дален. — Нічого складного.

Кастіан вже підіймав руку. Кістяна структура закляття лягла в повітрі швидко й точно.

Міра відчула, як її власний канал відгукнувся майже автоматично.

За кілька секунд істота вже лежала на березі.

Тео нахилився над нею.