Частина 2 Річковий, лісовий та гірський гарнізони

Ранок у гарнізоні почався дуже рано.

Ще навіть не повністю розвиднілося, коли у дворі загуркотіли відра, хтось лаявся на кухні, а з боку річки потягнуло холодним вологим повітрям. Міра прокинулася майже одразу, бо звуки тут були іншими, ніж у Цитаделі. Там усе відбувалося за розкладом і в кам’яних коридорах, де шум глухнув. Тут життя починалося просто посеред двору.

Вона підвелася і підійшла до вузького вікна казарми.

Ріка лежала під ранковим туманом, широка й темна, і вода текла так повільно, що здавалося, ніби вона взагалі стоїть. На березі вже метушилися солдати, готуючи човен до патруля.

За спиною хтось тихо застогнав.

— Це незаконно, — пробурмотів Нік, не відкриваючи очей. — Люди не повинні вставати в такий час.

— Ми тепер майже солдати, — сказала Нікс.

— Я протестую.

— Протест відхилено.

Ільва вже сиділа на краю ліжка, заплітаючи волосся.

— Вставай. Майор сказав шостій.

— Він садист.

Кастіан уже стояв біля дверей і перевіряв ремені на мантії.

— Він офіцер.

— Це майже одне й те саме, — буркнув Нік.

Тео сидів на підвіконні і дивився на річку.

— Фон трохи змінюється.

Нікс зітхнула.

— Тео.

— Що?

— Ми навіть не вийшли з казарми.

— Але це правда.

Кастіан глянув на воду.

— Він не помиляється.

Міра теж це відчула. Не небезпеку, а швидше легке тремтіння в магічному потоці, ніби десь далеко хтось провів пальцем по струні.

— Це тріщина? — тихо спитала вона.

— Можливо, — відповів Кастіан.

— А можливо просто вода.

Нік підвівся.

— Мені подобається варіант із водою.

Ранок у гарнізоні почався дуже рано.

Ще навіть не повністю розвиднілося, коли у дворі загуркотіли відра, хтось лаявся на кухні, а з боку річки потягнуло холодним вологим повітрям. Міра прокинулася майже одразу, бо звуки тут були іншими, ніж у Цитаделі. Там усе відбувалося за розкладом і в кам’яних коридорах, де шум глухнув. Тут життя починалося просто посеред двору.

Вона підвелася і підійшла до вузького вікна казарми.

Ріка лежала під ранковим туманом, широка й темна, і вода текла так повільно, що здавалося, ніби вона взагалі стоїть. На березі вже метушилися солдати, готуючи човен до патруля.

За спиною хтось тихо застогнав, і Міра навіть не обернулася, бо в казармі було не так багато людей, які вміли стогнати з такою драмою.

— Це незаконно, — пробурмотів Нік, не відкриваючи очей, і голос у нього був такий хрипкий, ніби він спав не кілька годин, а кілька років. — Люди не повинні вставати в такий час.

Міра ледь усміхнулася, але нічого не сказала, бо знала: якщо почати розмову з Ніком одразу, він розгорне її в довгу скаргу.

— Ми тепер майже солдати, — сказала Нікс із сусіднього ліжка, і в її голосі була та спокійна твердість, з якою вона зазвичай приймала нові правила, навіть якщо вони їй не подобалися.

— Я протестую, — буркнув Нік, перевертаючись на бік і натягуючи ковдру на голову.

— Протест відхилено.

Ільва вже сиділа на краю ліжка, зосереджено заплітаючи волосся, і її пальці рухалися швидко й акуратно, ніби вона робила це не вперше і не в таких умовах. Вона коротко подивилася на Ніка, а потім знову опустила погляд на косу.

— Вставай, — сказала вона рівно. — Майор сказав о шостій.

— Він садист, — озвався Нік із-під ковдри, і ковдра трохи піднялася, коли він важко видихнув.

Кастіан уже стояв біля дверей і перевіряв ремені на мантії, проводячи пальцями по застібках так уважно, ніби від цього залежало більше, ніж просто зручність.

— Він офіцер, — спокійно сказав він, навіть не піднімаючи голови.

Нік висунув із ковдри одне око, примружене й невдоволене.

— Це майже одне й те саме.

Тео сидів на підвіконні, підсунувши коліно до грудей, і дивився на річку так уважно, що здавалося, ніби він слухає не воду, а щось глибше.

— Фон трохи змінюється, — тихо сказав він.

Нікс зітхнула і провела долонею по обличчю, ніби намагалася стерти з нього залишки сну.

— Тео.

— Що?

— Ми навіть не вийшли з казарми.

— Але це правда.

Десь у глибині потоку ніби щось ледь торкнулося струни.

— Це тріщина? — тихо спитала вона, і їй самій не сподобалося, як тихо прозвучав її голос.

Кастіан не відповів одразу. Він дивився на воду трохи довше, ніж потрібно для звичайного погляду.

— Можливо.

Він знизав плечима, але рух був стриманий.

— А можливо просто вода.

Нік нарешті сів на ліжку, відкинув ковдру й потер обличчя долонями так сильно, ніби хотів розбудити себе силою.

— Мені подобається варіант із водою, — сказав він і подивився у вікно з таким виглядом, ніби намагався переконати ріку поводитися нормально.

Коли вони поверталися назад до гарнізону, сонце вже стояло високо, і ранковий туман майже зник, залишивши після себе вологу на траві й важке повітря над водою. Човен повільно ковзав по ріці, і кожен рух весла розходився тихими колами, які довго не зникали.

Міра сиділа ближче до середини човна і тримала руки на колінах, бо вода сьогодні була надто спокійна, і від цього спокою їй ставало трохи неспокійно. Вона кілька разів ловила себе на тому, що прислухається до фону, перевіряючи, чи не повернеться те ледь помітне тремтіння.

Ільва сиділа на носі човна і дивилася на берег, підставивши обличчя вітру, який тепер був м’якіший, ніж зранку.

— Мені тут подобається, — сказала вона раптом.

Нік підняв голову.

— Справді?

— Тут тихо.

Він глянув на берег, де тягнулися темні смуги болота.

— І болото.

— І риба, — додала Ільва, і в її голосі з’явилася легка усмішка.

Нікс, що сиділа поруч із Мірою, тихо засміялася і відкинула пасмо волосся з очей.

— Ти б могла жити тут?

Ільва не відповіла одразу. Вона трохи подумала, провела поглядом по берегу, по воді, по низьких деревах, які росли майже з самої ріки.