Частина 1 Подорож на північ

Кімната номер чотири давно вже перестала бути просто кімнатою. Тепер вона одночасно скидалася на штаб, склад, поле бою і місце злочину, причому все це якось дивно вміщалося в чотирьох стінах, двох ліжках, одному столі й постійному відчутті, що тут ось-ось хтось або щось перекине. На столі лежали карти, притиснуті чорнильницею й чужим ліктем. На ліжку Міри були розкладені списки гарнізонів, частина рівно складена, частина вже зсунута набік, бо хтось постійно щось шукав і не клав на місце. На ліжку Нікс височіла купа згорнутого одягу, яку сама Нікс із дивовижною впертістю називала системою, хоча з боку це виглядало так, ніби речі просто здалися. На підлозі стояли дві сумки, одна напівпорожня скриня і, чомусь, три ножі, причому ніхто вже не міг згадати, коли саме вони тут опинилися і чому так природно залишилися лежати між черевиком, ременем і зім’ятим аркушем.

Міра вже хвилин десять ловила себе на тому, що дивиться на ці ножі щоразу, як переводить погляд, і кожного разу думає: треба прибрати, але не рухається, бо в кімнаті й без того все жило в якомусь своєму порядку, який працював тільки для них.

Нік сидів на підлозі біля столу, впершись плечем у край ліжка, і креслив олівцем по карті з таким виразом, ніби від цієї лінії залежало набагато більше, ніж маршрут. Його коліно торкалося ніжки столу, рукав сорочки закотився, а на пальцях уже з’явилася сіра смуга від графіту, але він або не помічав цього, або не вважав важливим.

— Якщо брати три точки, — сказав він, не підводячи голови, і голос у нього був той самий, зібраний, упертий, яким він говорив щоразу, коли намагався втримати всіх у межах хоч якоїсь логіки, — то логічно йти північним дуговим маршрутом, а не смикатися через усю Імперію, бо тоді ми більше часу витратимо на дорогу, ніж на те, заради чого взагалі їдемо. Ось тут, тут і тут.

Він постукав олівцем по трьох точках, і Міра машинально нахилилася трохи вперед, хоч уже й так знала, де саме вони стоять на мапі.

Тео відразу присунувся ближче, так швидко, ніби його тягнуло до карти саме повітря.

— Другий має артефакторську майстерню старого типу, — сказав він із тією тихою серйозністю, яка робила навіть найдивніші його репліки переконливими. — Я читав про неї. Там інша система кріплень, і, якщо записи не брешуть, у них досі могли лишитися доімперські модулі стабілізації.

Нікс, яка в цей момент запихала сорочку в сумку з таким виразом, ніби сорочка образила її особисто, навіть не підняла голови.

— Я навіть не здивована, — сказала вона. — Можеш не уточнювати, що ти читав про неї добровільно.

Міра ледь стримала усмішку, бо в голосі Нікс не було справжньої насмішки, лише звична, тепла втома від того, що Тео вміє захоплюватися речами, які інші навіть не помічають.

Ільва сиділа просто на підлозі, підтягнувши коліна до грудей і обхопивши їх руками, і уважно слухала, переводячи погляд із карти на обличчя друзів. У неї був той рідкісний вираз, коли людина нічого не перебиває, але все вловлює, і Міра вкотре подумала, що саме через це поруч з Ільвою будь-яка суперечка менше скидалася на сварку.

— А якщо чотири? — спитала Ільва.

Нік підняв голову так різко, ніби це питання торкнулося не маршруту, а його особистого запасу терпіння.

— Ти хочеш чотири?

Ільва трохи усміхнулася, і ця усмішка була не примхою, а чимось спокійнішим, продуманим.

— Я хочу подивитися більше, ніж одну дорогу, один плац і одне казармене подвір’я, — сказала вона, і голос у неї був м’який, але цілком певний. — Якщо вже нам усе одно потім доведеться вирішувати, де провести кілька років життя, то я б хотіла мати з чого вибирати, а не просто погодитися на перше місце, де в нас не відваляться ноги після дороги.

Міра відчула, як у неї всередині щось тихо відгукнулося на ці слова. Не тому, що Ільва сказала щось несподіване, а тому, що сказала вголос саме те, що крутилося в усіх під шкірою відтоді, як літо перестало бути просто літом, а стало проміжком перед вибором.

— Це звучить розумно, — сказав Кастіан від дверей.

Він щойно зайшов із кімнати навпроти, кинув на стілець тонку куртку й підійшов ближче, ніби навіть не сумнівався, що місце для нього тут уже є. За останні тижні він узагалі став частіше з’являтися у них без стуку, і Міра помітила це не сьогодні й не вчора, але саме зараз відчула особливо чітко: межа між «ваша кімната» і «наша кімната» справді стерлася сама собою. Раніше Кастіан іще зробив би вигляд, що просто зайшов у справі, випадково затримався, випадково сів, випадково залишився. Тепер уже ні, і в цій відсутності пояснень було щось таке природне, що Міру це більше не насторожувало.

Нік відкинувся трохи назад, не випускаючи олівця з пальців.

— Чотири заберуть усе літо, — сказав він. — Якщо ми не хочемо весь серпень провести в дорозі, у заїздах, на пересадках і в пилюці по вуха.

Нікс кинула на нього короткий погляд через плече.

— А хто сказав, що це погано?

— Ти, — без паузи відповів Нік.

— Коли?

— У Вайпорті. Тричі на день.

На секунду Нікс завмерла, ніби справді перебирала в голові події Вайпорта й намагалася вирішити, чи є сенс щось заперечувати.

— Це не рахується, — сказала вона нарешті. — Там було жарко.

Міра не витримала й усміхнулася вже відкрито, бо саме так Нікс і працювала: говорила абсурд із таким серйозним виглядом, ніби решта мають ще й перепросити, що не врахували кліматичні обставини.

Тео, який досі водив пальцем по позначках на мапі й, очевидно, давно вже не слухав половину реплік, раптом сказав:

— П’ять теж можливо.

У кімнаті настала та коротка, дуже знайома тиша, коли всі ще не відреагували, але вже точно знають, що зараз відреагують.

Усі подивилися на нього.

— Тео, — сказав Нік тим тоном, яким люди зазвичай починають розмову перед тим, як щось заборонити.