Глава 1 Дорога на північ

Кімната номер чотири давно вже не скидалася на звичайну студентську. Вона була чимось середнім між штабом, складом і місцем, де хтось спробував навести лад, але швидко покинув цю справу. Все тут трималося на дивному балансі: два ліжка, стіл, кілька сумок і постійне відчуття, що від різкого руху половина речей одразу опиниться на підлозі.

На столі лежала карта. З одного боку її притискала чорнильниця, з іншого — чийсь лікоть, інакше вона давно б сповзла. На ліжку Міри розсипалися списки гарнізонів. Частину вона ще намагалася складати рівно, але інші аркуші вже з’їхали набік: хтось постійно їх переглядав, щось шукав і, звісно, не клав назад.

На ліжку Нікс височіла гора одягу. Сама Нікс називала це системою з таким переконанням, ніби питання давно закрите, хоча збоку здавалося, що речі просто здалися і лежать, де впали.

Біля стіни стояли дві дорожні сумки й напівпорожня скриня. Трохи далі на підлозі лежали три ножі. Ніхто вже не пам’ятав, коли вони тут з’явилися, але тепер вони стали такою природною частиною безладу, що прибирати їх ніхто не збирався.

Міра кілька разів ловила себе на тому, що знову дивиться саме на них. Щоразу думала: треба підняти. І щоразу не рухалася. У цій кімнаті все давно жило за своїми правилами, і дивно, але вони працювали.

Нік сидів просто на підлозі біля столу. Плечем упирався в край ліжка і схилився над картою, ведучи по ній олівцем короткі лінії. Він мав такий зосереджений вигляд, ніби вирішував щось важливіше за маршрут.

Коліно впиралося в ніжку столу. Рукав сорочки був закочений. На пальцях лишилася темна смужка графіту, але Нік цього, схоже, не помічав.

— Якщо брати три точки, то логічніше йти північною дугою, — сказав він, не піднімаючи голови. — Інакше мотатимемося через усю Імперію. Більше часу втратимо в дорозі, ніж на місці.

Олівець постукав по карті.

— Ось тут. І тут. І ще тут.

Міра нахилилася ближче, хоча й без того чудово пам’ятала, де розташовані ці гарнізони.

Тео відразу посунувся до карти, ніби його тягнуло до неї.

— У другому є стара артефакторська майстерня, — сказав він. — Ще довоєнного типу. Я читав про неї. Там інша система кріплень і, якщо джерела не брешуть, могли лишитися доімперські модулі стабілізації.

Нікс у цей час запихала сорочку в сумку. Вираз у неї був такий, ніби сорочка щойно образила її особисто.

— Я навіть не здивована, — сказала вона, не піднімаючи голови. — Можеш не уточнювати, що ти читав про це добровільно.

Міра ледь усміхнулася. У голосі Нікс не було справжнього глузування, лише знайома, майже тепла іронія. Тео вмів захоплюватися речами, повз які більшість просто проходила.

Ільва сиділа на підлозі, притиснувши коліна до грудей. Вона мовчки слухала, переводячи погляд із карти на обличчя друзів. Ільва рідко перебивала, але майже нічого не пропускала, і поруч із нею навіть гаряча суперечка швидше ставала нормальною розмовою.

— А якщо чотири? — раптом запитала вона.

Нік підняв голову.

— Ти хочеш чотири?

Ільва усміхнулася спокійно, без поспіху.

— Я хочу побачити трохи більше, ніж одну дорогу й одне казармене подвір’я. Якщо нам все одно доведеться вирішувати, де провести кілька років, я б хотіла мати вибір. А не хапатися за перше місце, де ми просто не впадемо від втоми після дороги.

Всередині Міри щось тихо відгукнулося на ці слова. Не тому, що Ільва сказала щось нове. Просто вона вголос вимовила те, про що всі думали з дня, коли літо перестало бути просто літом і перетворилося на відлік до майбутнього.

— Це звучить розумно, — сказав Кастіан від дверей.

Він щойно зайшов із кімнати навпроти, кинув на стілець тонку куртку й підійшов ближче, ніби навіть не сумнівався, що місце для нього тут вже є. За останні тижні він узагалі став частіше з’являтися у них без стуку, і Міра давно це помітила. Але саме зараз особливо ясно відчула: межа між «ваша кімната» і «наша кімната» справді стерлася сама собою. Раніше Кастіан іще зробив би вигляд, що просто зайшов у справі, випадково затримався, випадково сів, випадково лишився. Тепер вже ні, і в цій відсутності пояснень було щось настільки природне, що Міру це більше не насторожувало.

Нік відкинувся трохи назад, не випускаючи олівця з пальців.

— Чотири заберуть все літо, — сказав він. — Якщо ми не хочемо провести весь серпень у дорозі, заїздах, пересадках і в пилюці по вуха.

Нікс кинула на нього короткий погляд через плече.

— А хто сказав, що це погано?

— Ти, — без паузи відповів Нік.

— Коли?

— У Вайпорті. Тричі на день.

На секунду Нікс завмерла, ніби справді перебирала в голові події Вайпорта й вирішувала, чи є сенс щось заперечувати.

— Це не рахується, — сказала вона нарешті. — Там було жарко.

Міра не втрималася й усміхнулася вже відкрито. Саме так Нікс і працювала: говорила абсурд з таким серйозним виглядом, ніби решта ще й мають перепросити, що не врахували кліматичних обставин.

Тео, який досі водив пальцем по позначках на мапі й, очевидно, давно вже не слухав половину реплік, раптом сказав:

— П’ять теж можливо.

У кімнаті настала коротка знайома тиша: всі ще не відреагували, але вже точно знали, що зараз відреагують.

Всі подивились на нього.

— Тео, — сказав Нік тим тоном, яким зазвичай починають розмову перед тим, як щось заборонити.

— Що? — Тео підняв голову щиро, без жодної оборони, і саме тому на нього було важко злитися довго.

— Ні, — одночасно сказали Нік і Нікс.

Тео навіть не образився, тільки насупився трохи сильніше, ніби йому просто дали задачу, яку треба пояснити докладніше.

— Чому? Якщо побудувати маршрут через східну гілку, а потім піднятися вздовж північного кряжу, ми можемо...