Розділ 1 Частина 1 Дорога на північ

Кімната номер чотири вже давно не виглядала як звичайна студентська кімната. Вона нагадувала щось середнє між штабом, складом і місцем, де щойно хтось намагався розібрати хаос, але швидко здався. Усе тут існувало в дивному балансі: два ліжка, стіл, кілька сумок і постійне відчуття, що варто зробити різкий рух і половина речей негайно опиниться на підлозі.

На столі лежала карта. Її притискала чорнильниця, а з другого боку — чийсь лікоть, бо інакше вона давно б сповзла. На ліжку Міри розсипалися списки гарнізонів. Частину вона ще намагалася складати рівно, але інші листки вже з’їхали вбік: хтось постійно переглядав їх, щось шукав і, звісно, не повертав на місце.

На ліжку Нікс височіла гора одягу. Сама Нікс називала це системою з таким переконанням, ніби питання було давно вирішене, хоча з боку виглядало так, наче речі просто склали капітуляцію і лежали, де впали.

Біля стіни стояли дві дорожні сумки і напівпорожня скриня. А трохи далі на підлозі лежали три ножі. Ніхто вже не пам’ятав, коли вони тут з’явилися, але тепер вони виглядали настільки природною частиною безладу, що ніхто навіть не намагався їх прибрати.

Міра кілька разів ловила себе на тому, що знову дивиться саме на них. Кожного разу думала: треба підняти. І кожного разу не рухалася. У цій кімнаті все давно жило за своїми правилами, і дивним чином ці правила працювали.

Нік сидів просто на підлозі біля столу. Плечем він упирався в край ліжка і схилився над картою, ведучи по ній олівцем короткі лінії. Обличчя у нього було зосереджене так, ніби він вирішував щось значно важливіше за маршрут.

Коліно впиралося в ніжку столу. Рукав сорочки був закочений. На пальцях уже з’явилася темна смужка від графіту, але Нік, схоже, цього навіть не помічав.

— Якщо брати три точки, — сказав він, не піднімаючи голови, — то логічніше йти північною дугою. Інакше ми будемо мотатися через усю Імперію. Більше часу втратимо в дорозі, ніж на місці.

Олівець постукав по карті.

— Ось тут. І тут. І ще тут.

Міра нахилилася трохи ближче, хоча прекрасно пам’ятала, де розташовані ці гарнізони.

Тео миттю посунувся до карти, наче його тягнуло до неї.

— У другому є стара артефакторська майстерня, — сказав він. — Ще довоєнного типу. Я читав про неї. Там інша система кріплень, і, якщо джерела не брешуть, могли залишитися доімперські модулі стабілізації.

Нікс у цей час запихала сорочку в сумку. Вираз у неї був такий, ніби сорочка щойно образила її особисто.

— Я навіть не здивована, — сказала вона, не піднімаючи голови. — Можеш не уточнювати, що ти читав про це добровільно.

Міра ледь усміхнулася. У голосі Нікс не було справжнього глузування — швидше знайома, майже тепла іронія. Тео вмів захоплюватися речами, повз які більшість людей просто проходила.

Ільва сиділа на підлозі, притиснувши коліна до грудей. Вона мовчки слухала, переводячи погляд із карти на обличчя друзів. Ільва рідко перебивала, але майже нічого не пропускала — і поруч із нею навіть гаряча суперечка якось швидше ставала нормальною розмовою.

— А якщо чотири? — раптом запитала вона.

Нік підняв голову.

— Ти хочеш чотири?

Ільва усміхнулася — спокійно, без поспіху.

— Я хочу побачити трохи більше, ніж одну дорогу і одне казармене подвір’я, — сказала вона. — Якщо нам усе одно доведеться вирішувати, де провести кілька років, то я б хотіла мати вибір. А не погоджуватися на перше місце, де ми просто не впадемо від утоми після дороги.

Міра відчула, як усередині щось тихо відгукнулося на ці слова. Не тому, що Ільва сказала щось нове. Просто вона озвучила те, про що всі думали з того дня, як літо раптом перестало бути просто літом і перетворилося на відлік до майбутнього.

— Це звучить розумно, — сказав Кастіан від дверей.

Він щойно зайшов із кімнати навпроти, кинув на стілець тонку куртку й підійшов ближче, ніби навіть не сумнівався, що місце для нього тут уже є. За останні тижні він узагалі став частіше з’являтися у них без стуку, і Міра помітила це не сьогодні й не вчора, але саме зараз відчула особливо чітко: межа між «ваша кімната» і «наша кімната» справді стерлася сама собою. Раніше Кастіан іще зробив би вигляд, що просто зайшов у справі, випадково затримався, випадково сів, випадково залишився. Тепер уже ні, і в цій відсутності пояснень було щось таке природне, що Міру це більше не насторожувало.

Нік відкинувся трохи назад, не випускаючи олівця з пальців.

— Чотири заберуть усе літо, — сказав він. — Якщо ми не хочемо весь серпень провести в дорозі, у заїздах, на пересадках і в пилюці по вуха.

Нікс кинула на нього короткий погляд через плече.

— А хто сказав, що це погано?

— Ти, — без паузи відповів Нік.

— Коли?

— У Вайпорті. Тричі на день.

На секунду Нікс завмерла, ніби справді перебирала в голові події Вайпорта й намагалася вирішити, чи є сенс щось заперечувати.

— Це не рахується, — сказала вона нарешті. — Там було жарко.

Міра не витримала й усміхнулася вже відкрито, бо саме так Нікс і працювала: говорила абсурд із таким серйозним виглядом, ніби решта мають ще й перепросити, що не врахували кліматичні обставини.

Тео, який досі водив пальцем по позначках на мапі й, очевидно, давно вже не слухав половину реплік, раптом сказав:

— П’ять теж можливо.

У кімнаті настала та коротка, дуже знайома тиша, коли всі ще не відреагували, але вже точно знають, що зараз відреагують.

Усі подивилися на нього.

— Тео, — сказав Нік тим тоном, яким люди зазвичай починають розмову перед тим, як щось заборонити.

— Що? — Тео підняв голову щиро, без жодної оборони, і саме через це на нього було важко злитися довго.

— Ні, — одночасно сказали Нік і Нікс.