Глава 77 Вдома

Темпсі, хрипко дихаючи, впав на холодну долівку наукового центру. Отвір порталу миттєво зник, ніби його й не було. Яромир нахилився до нього, обережно перевернув на спину. Сорочка хлопця просочилася кров’ю — темною, густою, що нестримно текла з глибоких ран. Цього разу навіть еліксир безсмертя не міг утримати життя: рани, завдані Веліною, були просякнуті древньою отрутою, яка руйнувала саме джерело його безсмертя.

— Де Елайджа? — першою запитала Зінька, її голос тремтів від жаху. — Що сталося?

— Він залишився з нею, — ледь чутно прошепотів Темпсі, його очі вже тьмяніли. — Не зміг покинути. Любить її… досі.

— О ні… — Зінька заридала, сльози котилися по щоках, ніби ріка горя.

Денис і Максим стояли остовпілі, ледь стримуючи власні сльози. Вони вперто дивилися туди, де щойно вирував портал, — ніби силою волі могли повернути Елайджу. Але нічого не відбувалося. Тиша тиснула, як могильна плита.

— Але ж ти можеш відкрити портал знову? — з надією запитав Денис, хапаючись за соломинку. — Хіба ні?

Темпсі сумно посміхнувся, його губи скривилися в болісній гримасі.

— Боюся, що ні. Я запечатав його… назавжди. Щоб вона не змогла повернутися.

Раптовий кашель скрутив його тіло дугою. З рота хлинула густа кров, забарвлюючи підлогу в чорний калюж. Рани палали, ніби вогонь пожирав його зсередини.

— Треба зупинити кровотечу! — вигукнув Яромир, притискаючи руки до ран. Але кров сочилася крізь пальці, безупинна й нещадна.

— Ні! Темпсі! Будь ласка… — Зінька впала на коліна поруч, її голос зірвався в схлип. — Не покидай нас!

Життя повільно згасало в його очах. Темпсі мовчав, дивлячись у стелю, ніби бачив щось за межами цього світу. Денис не міг повірити: як той, хто пережив стільки битв, стільки смертей, міг ось так померти? Це здавалося жорстокою зрадою долі.

Зінька стиснула його тремтячу руку, піднесла до вуст, цілуючи холодні пальці.

— Темпсі, не вмирай. Ти стільки зробив для нас… для мене…

— Не плач… — прошепотів він, слабка посмішка торкнулася губ. — Ти заслуговуєш на щастя. Справжнє… без тіней минулого.

— Тобі не можна говорити! — втрутився Яромир, його голос тремтів. Він усе ще тиснув на рани, хоча знав: це марно.

Темпсі знову закашлявся, виплюнувши згусток крові. Тіло здригнулося в агонії.

— Здається, це вже… не має значення. Мені… краще. Хоча чомусь так холодно…

Яромир скинув куртку, вкрив його. Темпсі важко зітхнув, заплющив очі. Зінька голосно схлипнула, даючи волю сльозам, і уткнулася обличчям у його груди.

— Темпсі! Не залишай нас! — шепотіла вона в розпачі.

Яромир обережно торкнувся її плеча.

— Ти мусиш відпустити його…

Дівчина неохоче відпустила руку — та безвільно впала в калюжу крові. Яромир обійняв її, і вона заплакала на його грудях. Денис теж не стримався — сльози котилися по щоках. Він опустився на коліна, стиснув холодну долоню Темпсі, ніби міг утримати життя силою дружби. Надія на диво — останнє, що лишилося.

Темпсі ще дихав, але кожен вдих був боротьбою. Шкіра побіліла, як мармур, очі напівзаплющені. Смерть кружляла, як хижак, чекаючи моменту.

І тоді щось зламалося.

Повітря задзвеніло, ніби кришталева струна лопнула. Небо над ними — стеля центру — потемніло, ніби хтось зірвав покрив. Земля затремтіла, тріщини розбіглися павутиною. Вежі за вікнами хилилися, ліси ламалися, міста зникали в бурі. Світ руйнувався — гори згорталися, як папір, небо горіло, зорі гасли одна за одною. Час збожеволів: примари минулого й майбутнього спалахували навколо, змиваючись сліпими блискавками. Простір тріщав, ніби розбите дзеркало.

Темпсі востаннє здригнувся — і завмер.

— Ніііі! — крик Дениса розрізав хаос, як блискавка.

Світ вибухнув. Усе розлетілося — вдих, видих, порожнеча.

А потім… тиша.

Сонячне світло м’яко торкалося шкіри. Листя шелестіло від теплого вітру. Пташки співали. Поверхня озера була гладенькою, як дзеркало.

Денис сидів на вологому піску, дезорієнтований. Максим лежав поруч, мружачись від сонця.

— Що?.. — прошепотів Денис, повільно підводячись.

Вони були на тому самому березі, де все почалося. Ніби нічого не сталося. Ні руйнування, ні втрат, ні… Темпсі.

Сміх. Гучний, легкий. Вони повернули голови.

Зінька — у своїй улюбленій зеленій куртці — сміялася, обіймаючи хлопця. Їхні губи зустрілися в поцілунку, ніби світ завжди був таким — безтурботним.

Денис застиг, примружившись. Серце стукнуло гучно.

— Це не Віталька… — прошепотів він. — Це Яромир.

Максим насторожився. З хащів почулися кроки — тріск гілок.

— Ти чув? — хрипко запитав Денис.

— Ага… — Максим схопив гілку, як зброю.

З кущів вибігли двоє — сміючись, як звичайні підлітки. Хлопець з довгим мідно-рудим волоссям, що розвівалося, як полум’я. Дівчина з густо-зеленим волоссям, очима, що світилися смарагдом.

Побачивши їх, вони зупинилися, зніяковілі.

— Привіт, — першим озвався хлопець. — Я Марк.

— А я Олена, — додала дівчина м’яко. — Ми просто… гуляли.

— Цією стежкою? — підозріло запитав Максим.

— Вона ж завжди була тут… чи ні?

Вони промовчали. Небо вже синювало вечірнім оксамитом. Зорі запалювалися одна за одною. Денис підвів голову, дивлячись угору.

Ті ж самі зорі? Чи інші?

Світ переродився — біль ще жеврів, але все було спокійно. Зінька притулилася до Яромира, Марк і Олена шепотілися, сміючись.

«Може, це і є диво, — подумав Денис. — Не те, яке ми чекали. Але те, що врятувало нас».