Глава 76 Зізнання

Веліна презирливим поглядом окинув своїх бранців.

- Отже даю вам останній шанс запустити цю кляту станцію і мирно розійтися

Та ніхто не поспішав зізнатися їй у володінні такої цінної інформації.

- Ну, що ж. В мене не має іншого виходу.

Вона зробила знак рукою і один з її слуг простягнув їй мисливський ніж. Його дещо зловісно сяяло в яскравому світлі невидимих ламп.

- Цікаво...з кого мені краще розпочати? - Солодким голосом поцікавилася Веліна.

Вона дуже повільно пройшлася по приміщенню, не спускаючи з бранців пильного погляду і, демонстративно граючись ножем.

- Здається нам необхідно трішки розігрітими...

Вона різко розвернулася і встромила ніж в груди Елайджі. Хлопець навіть не встиг скрикнути. На його вродливому обличчі з'явився вирахьщирого здивування який швидко змінився болем.

- Ні! - Розпачливо закричала Зінька і було рванулася з рук песиголовця, що тримав її. - Чого ти хочеш від нас? Що тобі потрібно?

- Здається я все пояснила, чи ти надто тупа щоб зрозуміти це? Запустіть станцію і ви вільні.

- А якщо ні? - Денис з викликом дивився на жінку.

Та холодно посміхнулася у відповідь.

- Якщо ні - я буду вбивати вас по черзі. Повільно і боляче. Ось так...

Вона витягла ніж з грудей магістра. Червона пляма повільно розповзалася по його брудній сорочці. Чоловік був близьким до втрати свідомості, і якби песиголовець не тримав його за волосся, він би впав на долівку.

- Я чекаю.

Та ніхто не поспішав з відповіддю.

- Дуже добре. Можете і надалі мовчати.

Веліна підійшла до Темпсі і зі всієї люті встромила скривавлений ніж йому в живіт. Наступний удар прийшовся в груди. Хлопець, важко дихаючи, провалився на долівку, заливаючи її кров'ю.

- Припини це! - Закричала Зінька і забилася в істериці. - Припини! Як ти можеш? Як?

Жінка самовдоволено посміхнулася і пнула хлопця ногою.

- Тобі не варто так турбуватися за нього. На відміну від тебе він не може померти так легко. Хоча зізнаюся, що йому боляче. Дуже боляче.

- Ти можеш вбити нас усіх, та швидше за все ніхто з нас і гадки не має як запустити цю кляту станцію. - З ненавистю прошипів Денис.

- А ти мій любий правнуко щось надто сміливий. Можливо краще розпочати саме з тебе?

Песиголовець, що тримав хлопця щосили пизнув його до ніг Веліни. Вона схопила його за волосся і притисла ніж до шиї.

- Останній раз запитую - кому з вас відомий код станції?

- Облиш його... - почувся хриплий голос Темпсі. - Я знаю як привести механізм в дію. Мені відомий код, що запустить станцію і вивільнить залишки енергії.

- Тобі? - щиро здивувалася Веліна. - Ти брешеш. Цього просто не може бути.

- Саме тому й обрали мене.

Темпсі посміхнувся. І з його рота витекла тоненька цівочка крові. Він з викликом дивився на жінку.

- Пообіцяй, що відпустиш їх.

- Чому я маю тобі вірити?

Веліна з підозрою дивилася на хлопця. Кожне сказане слово завдавало йому болю.

- Тому, що в тебе не має іншого виходу. Розв'яжи мені руки і допоможи піднятися. - прошепотів Темпсі.

Жінка вагалася. Вона не довіряла йому.

- Тобі прийдеться поспішити, якщо хочеш щоб я запустив станцію.

І дійсно - він був надто слабким. Темпсі коштувало неймовірних зусиль підтримувати зв'язок з реальністю.

- Темпсі не роби цього. Вона всерівно нас вб'є. - Прошепотів Елайджа і з благанням подивився на хлопця.

- Ти маєш довіритися мені.

Веліна дуже неохоче розпізнала мотузки на його руках і допомогла піднятися.

- Темпсі! Схаменися! - Відчайдушно крикнув Денис, та той навіть не глянув на нього.

Темпсі, похитуючись підійшов до стіни і зробив руками паси подібні до тих, що робила Веліна. Тишу порушив тихий, розмірений гуркіт, який поступово наростав. Світло блимнуло і згасло.

- Що це в біса коїться?

Почувся розлючений і одночасно наляканий голос Веліни.

І саме тоді почалося щось таке, що важко було осягнути людським розумом. Простір навколо них розчинився в потоці світла - тонкі мерехтливі ниті простягались у всі боки, з'єднуючи між собою яскраві, крихітні сфери, схожі на коштовні камені, підвішені в безмежності. Та придивившись, можна було побачити - це були не просто іскри, а безмежні, незвідані світи, замкнуті у власні орбіти буття.

Захоплені й приголомшені, друзі завмерли, забувши про небезпеку, яка ще кілька митей тому здавалась смертельною. Навколо них плавно пливли небесні архітектури - зоряні системи, світлі галактики, мов гігантські лілії у темному океані космосу. Їх рух був спокійним, величним, а саме видовище - неймовірно прекрасним, майже сакральним.

У центрі цього космічного хору стояв Темпсі - мов серце цієї дивної симфонії. Його постать осяяла внутрішнім світлом, а зоряні відблиски застрягли у пасмах його волосся, немов корона з живого світла. Він виглядав так, наче був не частиною цього місця - а його творцем.

Навіть Веліна, яка ще донедавна дивилася на нього зі зневагою, тепер не могла відірвати погляду - у її очах вперше з'явився щирий подив. Песиголовці мовби забули, чому прийшли - їх очі втратили зосередженість, як у тих, хто раптово згадав про щось забуте й важливе.

Скориставшись цією миттю, Максим хутко кинувся до Елайджі, розрізав пута й підняв його на ноги.

А тим часом Темпсі простягнув руку - і легенько торкнувся однієї з небесних сфер. Світ завмер. А тоді - все змінилося. Мить тому вони стояли серед зіркового океану, а наступної - вже балансували на краю темної безодні, де під ними дихала порожнеча.

. І в цей час все навколо них змінилося. Щойно вони стояли в оточенні сяючих світів, і в одночас опинилися над самісіньким краєм прірви. А далеко внизу розкинулося море. Хвилі набігали на гостре каміння і розбивалися о нього білосніжною піною. Песиголовці з гарчанням почали залякувати. І в цей час почувся голосний гуркіт. Щось наближалося до мандрівників. Щось надто небезпечне. Сповнене первісної і неконтрольованої енергії. Море яке щойно було таким привітним враз потемніло і завирувало.