Глава74 Калиновий міст

Елайджа нервово крокував кімнатою. Його обличчя - зазвичай стримане й холодне - тепер було напружене до межі. У кожному русі читалася тривога - тиха, глибока, прихована під шаром самоконтролю.

- Ціна може бути надто високою, - промовив він, різко зупинившись. - Це торкнеться цілих світів. І ти, як ніхто інший, це знаєш.

Веліна сиділа, спершись ліктем об стіл. Її постава була незворушною, погляд - гострим, мов лезо.

- Ілля, я не можу просто зупинити все. Це наказ Імперії. Якщо я відмовлюсь - ти ж сам розумієш, чим це закінчиться. Особливо для тебе.

Елайджа криво всміхнувся.

- Тебе просто знімуть із посади. І все.

- Можливо... - у її голосі пролунала ледь відчутна тріщина. - А ти подумав, що буде з тобою?

- Гадаю, мене страчать, - відповів він надто спокійно. Майже буденно.

Веліна рвучко підвелася. Сукня ковзнула повітрям, коли вона підійшла ближче. Пальці, прикрашені коштовними кільцями, торкнулися пасма його сріблястого волосся.

- Я не дозволю цього, - сказала вона твердо, але в голосі бринів страх. - Ти надто дорогий для мене.

Вона відкинула пасмо з його чола й торкнулася синця на блідій щоці. Елайджа здригнувся й відвів погляд. Щоки залив рум'янець.

- Вони б'ють тебе? - тихо запитала вона.

- Іноді... - ледве чутно відповів він. - Щоб нагадати, хто я. І де моє місце.

- Саме тому ми повинні це зробити, - у її голосі зазвучала холодна рішучість. - Це єдиний спосіб звільнити тебе.

- Вони ніколи мене не відпустять. І ти це знаєш, - його голос здригнувся. - То яка різниця - зараз чи потім? Я боюся іншого... Що буде, коли ми досягнемо мети. Це може знищити все. Не лише Імперію.

Він зробив крок назад, ніби хотів піти, але вона зупинила його. Її пальці зімкнулися на його руці - з відчайдушною силою того, хто тримається за останній шанс.

- Ілля... - прошепотіла вона. Голос був водночас ніжним і владним. - Ти потрібен нам. Ти потрібен мені.

Її погляд зустрівся з його - палкий, безжальний у своїй впевненості. І, ніби ставлячи останню крапку, вона поцілувала його - рішуче, жагуче, владно.

Елайджа не відштовхнув її. Навпаки - притиснув до себе й відповів на поцілунок з тією тихою, болісною ніжністю, з якою обіймають останнє тепло у холодному світі.

І в ту ж мить видіння розтануло.

---

Темпсі розплющив очі.

Над ним нависало сіре, зловісне небо, з якого сипався попіл. Поряд - схилене обличчя Елайджі, з тривогою, що не ховалася.

- Що сталося? - тихо спитав магістр.

Темпсі повільно озирнувся. Інші стояли трохи осторонь - мовчазні, напружені. Усі дивилися на нього. Його погляд зупинився на Веліні.

Її обличчя було вкрите сажею, одяг - подертий, вимазаний у мазуті. Вона виглядала виснаженою, але спокійною. І все ж щось у її темних очах змусило Темпсі завмерти - ледь вловима тінь, якій не мало бути місця.

- Не знаю... - прошепотів він, не відводячи погляду. - Я просто хотів пройтися... і втратив свідомість.

- Пройтися? - насупився Максим. - У цьому місці?

Темпсі не відповів. Видіння було надто реальним. Надто живим. Він відчував - щось змінилося. Щось похитнулося в самій основі їхньої віри.

Але не зараз.

Ще ні.

- Що це за сморід?.. - тихо мовила Зінька.

До знайомого запаху горілого заліза й мазуту домішалося нове - солодкаво-гнильне. Запах тління. Запах кінця. Смерть огортала їх невидимою липкою пеленою.

І раптом Залізний Ліс скінчився.

Перед ними розкинулося поле.

Поле Мертвих.

Земля була встелена тілами - на багато сажнів довкола. Скрючені, застиглі, в уніформах різних епох. Між ними - іржава зброя, уламки машин, знищена техніка. Вітер не наважувався порушити тишу.

Мандрівники зупинилися.

Зінька пригорнулася до Яромира. Денис мимоволі стиснув руку Максима. Темпсі дивився вперед - без здивування. Лише з важким, змиренним знанням.

Окремо стояла Веліна. Вона вдихала повітря жадібно. На її вустах з'явилася тонка усмішка - і від неї холонуло в жилах.

- Поле Мертвих... - глухо мовив Темпсі. - Вони охороняють Калиновий міст.

- Звідки ти це знаєш? - напружено спитав Максим.

- Це знають усі, - відповів він. Не впевнено. Приречено.

- Шляху назад немає, - тихо сказала Веліна.

І вони рушили далі - крізь історію війни, крізь кістки, сталь і попіл.

Попереду чекав міст.

Калиновий.

І мертві, що його стерегли.
- Людство воює відтоді, як навчилося кувати залізо й убивати. Його не змінити, - холодно мовила Веліна.
Її посмішка була сухою - мов тріснута маска, за якою ховалося щось глибше й значно страшніше.
На щастя, Поле Мертвих лишилося позаду. Мандрівники вийшли на широку дорогу, вимощену пожовклою, ніби зотлілою, цеглою. Вона звивалася між обвітреними пагорбами й вела просто до мосту - велетенської металевої конструкції, що нависала над прірвою, де вирувала лава.
Вогняна ріка кипіла, рвалася з надр світу. Важкий дим здіймався до неба, застилаючи його кіптявою й попелом.
Обабіч дороги стояли похилені, іржаві знаки. Один Денис упізнав одразу - жовтий трикутник із чорною радіаційною символікою.
Небезпека.
Смерть.
Чим ближче вони підходили, тим нестерпнішим ставав жар. Повітря обпікало легені, вітер жбурляв у вічі гарячу пару. Денис мимоволі вдарив себе по щоці - йому здалося, що шкіра тліє, а волосся от-от спалахне.
Калиновий міст постав перед ними у всій своїй похмурій величі.
Металева арка, оповита тросами, розгойдувалася під вітром, мов прокляте колесо з дитячих кошмарів. Сталь побіліла від жару - розпечена, жива. Уся конструкція скрипіла, і здавалося, той звук долинає з глибин забуття.
- Це і є Калиновий міст?.. - прошепотів Максим.
Елайджа мовчки кивнув.
- Усе було даремно... - зітхнула Зінька й затулила обличчя руками. - Ми стільки пережили... і ось - край. Далі лише вогонь.
Яромир притис її до себе, мов намагаючись захистити від самої реальності.
- Я думав, його так назвали через калину... - невпевнено мовив Денис, хапаючись за крихту надії.
- Не від калини, - відповів Темпсі. Його голос був тихий і твердий. - Від слова «каленний». Через міст може пройти лише той, чиє серце вільне від зла. Але якщо мертвий ступає на нього - він лишається там. Назавжди. Бо за мостом - царство Велера.
- Може, є інший шлях?.. - тремтячи, спитав Яромир. - Це ж безумство. Ми маємо повернутися.
Він зробив крок назад - і шлях йому перегородили ті, кого ніхто не кликав.
Із пітьми піднялися мерці.
Скелети в амуніції різних епох вишикувалися щільною стіною. З порожніх очниць холодно світилися зелені вогники. Зброя була піднята - списи, мечі, сокири.
Вони мовчали. Але мовчання кричало: назад - не можна.
- Назад! Дороги немає...
Голос долинув із вітру, з глибини прірви, прошелестів між кістками й залізом.
- Лише вперед...
Мертві рушили. Повільно. Невідворотно.
Раптом повітря розітнув вибух. Ударна хвиля збила кількох з ніг. Автоматна черга розсипала кілька скелетів на попіл - але на їхнє місце вийшли інші. В сучасній амуніції. З автоматами, вкритими іржею та засохлою кров'ю.
Зінька скрикнула - й кинулася вперед.
- Мерщій! - закричала Веліна й першою ступила на міст.
Усі завмерли - та вогонь не торкнувся її. Сірий туман здійнявся з безодні й поглинув постать без сліду.
Один за одним мандрівники кидалися слідом. І кожного ковтала імла - без крику, без болю.
- Темпсі! - закричав Максим. - Швидше!
Та Темпсі не рушив. Він дивився не на міст - у темряву за ним.
У грудях холонуло.
- Це пастка... - прошепотів він. - Не та дорога.
- Що з тобою?! - Максим схопив його за руку.
- Якщо ми підемо туди - ми не повернемося.
Максим завмер. А тоді витягнув меч. Лезо тьмяно блиснуло.
- Ти підеш, - сказав він глухо. - Ми маємо бути разом.
- Сховай меч, - тихо відповів Темпсі. - Не змушуй мене.
- Тоді йди!
Максим кинувся вперед. Удар - ще один. Темпсі відбився, різко контратакував - і Максим упав у багно з глухим стогоном.
Темпсі не вагався.
Він розвернувся - і побіг. Але не до мосту.
До прірви.
- Темпсі, ні! - закричав Максим.
Запізно.
Темпсі зробив крок - і стрибнув у безодню.
Його постать зникла в клубах вогняної пари. Лише вітер підхопив шепіт імені,й поніс туди, де вже не чекали спасіння.