Глава 72 зізнання в коханні

Зінька стояла на балконі, загорнувшись у теплу накидку, і вдивлялася в нічне місто, що спокійно спало після важкого й тривожного дня. Вітер гойдав ліхтарі, над дахами повільно пропливали хмари. Її серце билося рівно, але з легкою ностальгічною тугою.

Скоро все закінчиться. Скоро вони досягнуть мети. І, можливо, зможуть повернутися додому...

- Про що ти думаєш? - тихо спитав хтось за її спиною.

Зінька здригнулася й обернулася. Позаду стояв Яромир. Він усміхнувся - спокійно, трохи невпевнено, так, як усміхався лише їй.

- Дивлюся на зірки. Вони тут зовсім інші.

Яромир підійшов ближче й обережно обійняв її за плечі. Зінька хотіла відсторонитися, та не змогла. Поруч із ним було надто тепло й тихо, ніби весь світ на мить сповільнився.

- Послухай... - прошепотів він. - Невдовзі ми вирушимо в дорогу, і я мушу сказати тобі дещо важливе. Я не можу тебе втратити. Розумієш, про що я?

Він притис її до себе, і Зінька відчула, як б'ється його серце - так само швидко, як і її власне.

- Якщо ти погодишся бути зі мною, я відмовлюся від усього, що маю в цьому світі, - тихо сказав він. - І піду за тобою без вагань.

Вона підвела на нього погляд.

- Я не впевнена, що це правильно... - несміливо прошепотіла Зінька.

Яромир торкнувся її щоки, ніжно, майже несміливо.

- А я впевнений у тому, що відчуваю. І впевнений, що й ти - теж. Ми стільки пережили, щоб опинитися тут. Можливо, це і є наш шлях.

Вона не відповіла. Лише переплела свої пальці з його. Цей дотик був мовчазною обіцянкою - без слів, без клятв, але справжньою.

Яромир нахилився ближче й завмер, ніби даючи їй останній вибір. І коли Зінька ледь помітно кивнула, їхні губи зустрілися - тихо, обережно, так, ніби вони боялися зруйнувати крихку мить.

Далі все сталося само собою.

Він підхопив її на руки, і довгі коридори палацу залишилися десь позаду. У цю ніч вони говорили мало. Слів було не потрібно - достатньо було дотиків, тепла й відчуття, що поруч саме та людина, з якою не страшно.

Коли за вікном почало світати, Зінька вже спала, притулившись до нього. Її дихання було рівним і спокійним, а на губах застигла тінь усмішки.

Що б не чекало на них попереду, цієї ночі вони зробили свій вибір.

Тиждень, дарований для приготувань, промайнув непомітно - мов легкий подих вітру перед бурею. І ось настав день прощання. Нащадки Великої Трійці вирушили в дорогу ще до сходу сонця, в найпершу мить світанку, аби не привертати зайвої уваги. Горислава довго стояла, проводжаючи їх поглядом. Особливо ж довго не зводила очей з Максима.

Мандрівники рушили за темноти. Місто дрімало в ранковій тиші, і лише глухий цокіт копит порушував її, відлунюючи між порожніми вулицями. Ще вчора день був теплий, ясний - по-літньому спекотний, а нині в повітрі вже відчувалася осінь. Є така мить наприкінці літа - невловна, майже незбагненна, коли раптом розумієш: літо скінчилося. Наче нічого не змінилося, але світ уже інший - пахне сухим листям і землею, небо стає глибшим, а в повітрі звучить тихе, тривожне передчуття.

Саме такий день і настав, коли друзі покинули місто. На сході неба розгорілася рожева стрічка світанку, що прорізала сірість ранку. Їхній шлях пролягав на північ - до Залізного Лісу, краю, оповитого чутками й давніми байками. Що з того було правдою, а що вигадкою - ніхто не знав напевно.

Дорога вела повз родючі поля, з яких уже зібрали врожай, і повз тихі села, де життя лише починало оговтуватися після років страху. Після смерті тирана минуло ще надто мало часу, і люди не звикли до думки, що тепер можна жити без щоденної загрози темниці - за слово чи необережний погляд. Вони дивилися на подорожніх насторожено - як на віщих або приблуд.

Тож мандрівники намагалися обходити поселення стороною. Тим часом небо захмарилося - важкі сірі хмари зійшли із заходу, несучи обіцянку дощу. Він почався вже на другий день подорожі - повільний, набридливий, невпинний - і супроводжував їх аж до самого кордону Таркського королівства.

Змоклі до нитки, втомлені, вони зупинилися на нічліг серед руїн старої ферми. Далі на північ земля ставала дедалі пустельнішою - села траплялися рідко, а дорога втрачала обриси, поростаючи мохом і бур'янами, мов забутий слід у світі, що не чекає на гостей.

Серед зарослих руїн знайшлася кімната з уцілілими стінами й старою грубкою в куті. Темпсі виявився єдиним, хто знав, як її розпалити. Завдяки йому подорожні змогли висушити одяг, зігрітися й перепочити.

Вечеря була простою - сухарі, трохи в'яленого м'яса і тиха вдячність за тепло. Дівчата залишилися в захищеній кімнаті, хлопці ж перебралися до сусідньої - напівзруйнованої, але з придатним дахом. Вогонь палав у центрі приміщення, потріскуючи сухими гілками. Було вирішено виставити нічну варту.

- Я чергуватиму першим, - сказав Максим, сідаючи ближче до полум'я. - У мене безсоння.

Це здивувало Дениса, але сперечатися він не став.

Холод пробирав навіть попри вогонь. Тут, на півночі, вже віяло ранньою зимою, і ночі ставали надто довгими.

- Яким він є - Палац Забуття? - несподівано спитав Максим, звертаючись до Елайджі.

Денис і Яромир уже спали. Темпсі вийшов перевірити околиці, рухаючись майже нечутно - мов тінь.

Магістр знизав плечима, підкинув у вогонь моху. Полум'я здригнулося, відкинувши примарні тіні.

- Я майже нічого про нього не пам'ятаю, - мовив він, дивлячись на вуглини.

- Дивно, - тихо сказав Максим. - Ти ж живеш дуже довго. Мав би бачити його хоча б раз.

Його пальці стиснули в кишені маленьку пластикову картку - стару перепустку з іншого світу.

Ілля Денхер.

Колись - вчений. Аспірант. Людина, яка мала зникнути після завершення проєкту. Та щось пішло не так. Щось, що змінило саму тканину буття. І тепер - бог. Один із Трійці. Елайджа. Або ж Ілля. Бо й ім'я він не змінив.

- Так, - спокійно мовив магістр, ніби читаючи його думки. - Мав би. Але не пам'ятаю.

- І не пам'ятаєш перших? Тих, хто завів Годинник?