Глава71 Коронація

— Зробиш ще крок — і я вб’ю її, — голос Гордомисла бринів крицею.

Темпсі завмер за крок до Зіньки. В очах — вогонь і розпач. Вона застогнала, розплющила очі. Король грубо схопив її за волосся й підняв на ноги.

— А тепер прогуляємося. Тут недалеко. Давай, братику, ти перший.

Він показав на вузьку стежку, що сріблилася між дерев, мов змія.

— Куди ми йдемо? — спитав Темпсі, коли підйом став крутішим.

Зі зв’язаними руками кожен крок був мукою. Зінька падала, з її скроні текла кров. Гордомисл лише посміхався.

— Побачиш.

Стежка вивела їх на виступ скелі над темною рікою. Темпсі здригнувся. Він знав це місце.

Тут його вбили.

— Усе має закінчитись там, де почалося, — мовив король. — Стрибай. Покажи, який ти шляхетний.

Внизу ревла вода. Спогади накотилися хвилею. Зрада. Падіння. Смерть.

Може, кінець — це визволення?

Він ступив ближче до краю. Вітер підхопив пасмо волосся — мов перед стрибком.

— Ні, Марк! Не роби цього!

Крик Зіньки розтрощив полон спогадів.

— Дурна дівка! — зірвався Гордомисл. — Я все одно вб’ю його!

Постріл просвистів біля голови Темпсі. Король зводив курок знову, та Зінька кинулася до нього, вчепилась у руку.

Удар рукояткою — і вона впала без тями.

Гордомисл приставив пістолет до чола брата.

— Прощавай, братику.

Різкий біль прошив його ногу. З-під каменя виповзла чорна гадюка. Укус. Ще один — у шию.

Король закричав, закружляв на краю прірви. Камінь осунувся.

Гордомисл зірвався вниз.

Луна зойку ще довго котилася над рікою.

Темпсі стояв, важко дихаючи. Лише тепер усвідомив — усе скінчилося.

І саме тоді з-за кущів вибігли Яромир і Елайджа, за ними — Денис і Максим.

— Зінька! — Яромир кинувся до неї, притис до себе. — Будь ласка… отямся…

Вона зітхнула.

Розплющила очі.

— Що… сталося?

— Ти жива, — прошепотів він — і поцілував.

Не грубо. Не владно. Наче боявся втратити знову. Вона відповіла — коротко, інстинктивно, по-живому.

Денис підійшов до Темпсі.

— Марк…

— Я — Темпсі. Марк помер давно.

— Темпсі… тобі пасує.

Він помітив мотузки. І пістолет.

— Це ж пістолет…

— Так його називала твоя сестра.

Темпсі жбурнув зброю в безодню.

— Йому не місце в моєму світі.

Його ноги підкосилися. Він знепритомнів.

— Він втратив багато крові, — сказав Елайджа. — Треба негайно в палац.

Денис і Максим підхопили Темпсі.

Вітер затих.

А над рікою повисла тиша.

Темпсі повільно йшов на поправку — завдяки старанням Елайджі та місцевих цілителів. Рани гоїлися, та свідомість усе ще не поверталася.

Лише Денис тужив за рідним світом — там на нього чекала Софія. Зінька, захоплена Яромиром, розквітала, дедалі частіше усміхалася й, здавалось, уже приміряла роль княгині. Максим поринув у політику й майже не згадував про справжню мету подорожі — дні мина́ли поруч із Гориславою.

А Денис лишався сам. Він блукав садами у вечірньому світлі, уявляв повернення додому — зустріч, обійми, тепло.

Та щоранку і щовечора приходив до Темпсі. Сідав біля ліжка, брав холодну руку — і говорив. Про свій світ. Наче слова могли дістати його з темряви.

— Тобі б сподобалося в моєму світі, — тихо мовив він. — Там спокійніше. Є світло, музика, дороги… і—

— …кава… — прошепотів Темпсі, ледь усміхнувшись. — Міцна. Гаряча. Ароматна… мов дівочий поцілунок.

Денис здригнувся — і розсміявся з полегшенням.

— Якщо ти вже думаєш про дівчат — значить, живеш.

Темпсі стиснув його руку.

— Так… мені краще.

Він оглянув кімнату, залиту сонцем.

— Ніби я вдома.

— Так і є, — кивнув Денис. — Горислава наказала все відновити. Каже, це місце тебе пам’ятає.

— Горислава?..

— Твоя двоюрідна племінниця. Вона народилася після твого зникнення.

— Марк не зник, — тихо мовив Темпсі. — Він помер. І лише вчора його тінь знайшла спокій.

— Вчора? — здивувався Денис. — Та минуло вже понад два тижні після загибелі короля вампірів.

Темпсі зблід.

— Я був без тями…

— Шістнадцять днів, — м’яко сказав Денис.

Шістнадцять днів — і світ ішов далі без нього.

Двері відчинилися. Увійшли Зінька й Елайджа. Вона була світла, майже святкова — блакитна сукня, живі квіти у волоссі. Побачивши Темпсі при тямі, кинулася до нього й обійняла.

— Нарешті… Головне — ти живий.

Його збентежила ця теплота. Він не звик до людської близькості.

— Відпусти його, — жартівливо озвався Максим, з’являючись у дверях. — А то цілителі образяться.

— Максим! — обурився Денис.

Темпсі лише слабко усміхнувся.

— Я повідомлю Гориславу, — швидко сказала Зінька й вислизнула з кімнати.

Коли лишилися спокій і тиша, Елайджа сів поруч.

— Ми всі хвилювалися за тебе.

— Я цього не заслуговую, — прошепотів Темпсі.

— Ти навіть не уявляєш, на що заслуговуєш, — відповів магістр. — Те, що ти зробив, — більше, ніж подвиг.

— Сам я б не впорався.

До кімнати увійшла Горислава з Даринoю та Мірою. Всі підвелися. Темпсі спробував — та сили не стало.

— Геть звідси, — різко мовила Міра. — Ви його замучите.

— Це зробив не ми, а покійний король, — кинув Максим.

Коли лишилися наодинці, Горислава повільно вклонилася.

— Ваша Величносте… ви можете прийняти корону. Вона належить вам по праву.

Вона простягнула корону. Темпсі торкнувся — і відсмикнув руку.

— Вона надто важка для мене.

— Колись вона вже була твоєю.

Він дивився на коштовне каміння — кров і ліси, слава й зрада.

— Я не належу цьому світові, — сказав він тихо. — Люди не приймуть мене. А я не хочу бути королем зі страху.

— Ти просто підеш? — у її голосі тремтів біль.

— Я залишаю королівство в надійних руках. У нього буде королева. А мій шлях — далі.

Сльози котилися її щоками. Вона втрачала останню надію.

— Я не впораюся…

Темпсі взяв її руку, поцілував.