Глава 68 ритуал

Денис скрикнув і різко прокинувся.

Серце шалено калатало в грудях. Сорочка прилипла до тіла, шкіра була мокра від поту. У повітрі стояв важкий, застояний сморід камери. Все залишалося незмінним - обшарпані кам'яні стіни, тьмяне світло з-за ґратованого віконця під самою стелею. Сон лише на мить виштовхнув його з тієї ж реальності - щоб одразу повернути назад.

Поруч пролунав хрипкий стогін.

Денис повернув голову й у присмерку побачив знайоме обличчя - побите, вкрите кров'ю та синцями. Марк лежав біля залізних дверей, згорнутий клубком у брудному, зношеному одязі. Він не рухався. Лише рвані, судомні подихи свідчили - ще живий.

- Марку... - прошепотів Денис і поповз до нього.

У грудях стискалося від страху. Він відірвав шмат сорочки, змочив його в каламутній воді з глиняного кухля й обережно витер кров зі скронь і щік хлопця. Марк здригнувся, важко зітхнув і розплющив очі. Погляд був затуманений болем, білки - почервонілі.

- Вони... катували тебе після того, як я... - Денис замовк, ковтнувши клубок у горлі. - Після того, як я зізнався?

Марк ледве помітно кивнув.

- Чому ти це зробив? - прошепотів він. - Це ж була брехня...

- Я хотів, щоб вони зупинилися, - Денис стиснув його руку. - Щоб тебе більше не чіпали.

Пальці були холодні, опухлі, покручені. Марка трусило, ніби від лихоманки.

- Вони не зупиняться, - тихо мовив Денис. - Їм не потрібні причини. Їм потрібен біль.

Марк заплющив очі й знову провалився в напівзабуття. Денис притиснувся до нього, намагаючись зігріти власним тілом. Темрява обволікала їх, як старе лахміття.

Раптом тишу розірвав гуркіт.

Двері з брязкотом відчинилися.

Денис підскочив, наче вражений блискавкою. У камеру зайшли двоє вартових у темних обладунках. Їхні усмішки були зловісні й байдужі.

Марк поворухнувся. Його обличчя спотворив жах. Він із зусиллям підвівся, спершись на стіну - худе тіло хиталося, мов очерет на вітрі.

- Ну що, дівчатка, - пролунало зневажливо. - Пора на свіже повітря.

Один із вартових ударив Марка ногою. Той похитнувся й ледь не впав на Дениса. Його схопили за сорочку й смикнули, мов ганчір'я.

- Рухайся, виродку.

- Залиш його! - крикнув Денис і рвонувся вперед.

У відповідь - тріск батога. Повітря розсікло, а за мить пекучий біль вибухнув у плечі. Денис відлетів назад і вдарився спиною об стіну.

- Дивися, - глузливо протягнув другий. - Уже й подружилися. Як зворушливо.

Денис підвів голову. Його тіло тремтіло від болю, та погляд був упертий.

Він не дозволить їм зламати Марка.

Не дозволить зламати себе.

Їх грубо схопили й поволокли коридорами. Кам'яні стіни змінювалися одна за одною, мов кадри нескінченного кошмару. В голові калатало одне:

Тільки не знову. Тільки не катування.

Але їх привели не до кімнати допитів.

Невелике приміщення. У центрі - тазик із теплою водою, губка, складений чистий одяг.

Хлопці переглянулися.

- Приведіть себе до ладу, - протягнув вартовий. - У вас сьогодні особлива ніч.

- Що, на бенкет запросили? - хрипко кинув Денис.

Марк мовчав. Дивився на воду, мов на передсмертне причастя.

- Головний слідчий ще змусить тебе проковтнути свій язик, - зловісно всміхнувся охоронець. - Хоча ти вже й так намагався героя зіграти.

Він рвучко роздер Маркову сорочку на спині.

Денис здригнувся.

Криваві шрами, опіки, сліди батогів. Деякі рани ще були свіжі.

- Досить, - втрутився старший. - Часу мало.

Коли вартові пішли, Марк повільно опустився біля води.

- Починай ти, - тихо мовив він. - Я... надто брудний.

Вони мовчки милися. Холод пробирав до кісток, але це було краще за очікування.

Невдовзі їх знову повели - глибше, старішими ходами. Смолоскипи виривали з темряви павутиння, мох і химерні гриби, що світилися отруйно-зеленим.

Коридор розширився.

Перед ними постали руїни храму.

Колони з сивого мармуру, стародавні письмена, зламані статуї богів - безликі, але живі у своїй присутності. Крізь отвір у стелі лилося місячне сяйво, освітлюючи жертовний вівтар.

Кам'яна плита була вкрита темними плямами.

Кільця в стовпах були вбиті надто високо.

Вони знали, для чого це.

Денис відчув, як у нього підкосилися ноги.

Його прив'язали першим. Марка - навпроти.

Із тіней з'явився Гордомисл.

Кривава мантія, хутро, холодний погляд.

- Ти все такий же, - прошипів він до Темпсі. - Завжди дивився на мене зверхньо.

- Ти був моїм братом, - тихо відповів Темпсі. - І я любив тебе.

- Сьогодні ти помреш, - з ненавистю промовив король. - Назавжди.

- Якщо так, - прошепотів Темпсі, - звільни хлопця. Він не винен.

Гордомисл засміявся.

- Він сам зробив вибір.

Король обернувся до Громобоя.

- Приведіть дівку. До приходу Путимира все має бути готове.

Із темряви вивели жінку в сріблястій сукні.

- Веліно! - з відчаєм вигукнув Денис.

Вона не реагувала.

Її поклали на жертовник, прив'язали руки й ноги. Повітря завмерло. Навіть вітер стих.

Сріблястий туман наповнив храм - і з нього вийшов король-вампір.

Корона, плащ, ілюзія величі.

Та під нею - маленький, плюгавий чоловік із хитрим поглядом.

Він наблизився до жертовника й усміхнувся.

- Вона прекрасна, - прошепотів він із захватом.

Його посмішка стала ще ширшою, відкривши гострі, мов леза, ікла. Тремтяча рука обережно торкнулася чорного, як ніч, волосся жінки.

- Не смій чіпати її! - вигукнув Денис, рвонувшись із останніх сил.

Мотузки лише сильніше врізалися в зап'ястя, розриваючи шкіру. Король вампірів кинув на нього погляд, сповнений глуму, - і тут же втратив до нього інтерес. Його увагу захопив інший - Темпсі.

Путимир мов тінь пересунувся до нього - надто швидко, надто нечутно.

- Ваша Величність, - протягнув він, вкладаючи в кожне слово отруту, - велика честь зустріти того, кому судилося вбити мене й зруйнувати моє королівство. Доля - дивна штука, чи не так? Її завжди можна обдурити... хоча б на мить.