Глава 67

Королівські покої складалися з кількох кімнат. У першій з них стояв позолочений стіл, рясно заставлений розмаїтими стравами.

- Розлий вино по келихах і бігом на кухню - ще вечерю готувати, - кинув хлопець і хутко зник за дверима.

Максим, як і було наказано, розлив вино. Щойно збирався залишити кімнату, як почув у коридорі кроки. Серце в грудях підстрибнуло - раптом хтось упізнає? Він різко розчинив дверцята гардеробної і зачаївся всередині. Через щілину між дверима було видно край столу та вхідні двері, в які увійшов Гордомисл у супроводі слуг і Громобоя.

Король злегка змахнув рукою - прислуга вийшла, залишивши його наодинці з головним слідчим.

- Чи все у нас готово до майбутнього обряду? - холодно поцікавився король, узявши келих.

- Так, Ваша Величність, - Громобой вклонився низько.

- Ти знайшов дівку?

- Так. Вона надзвичайна. Пані Таргана не перебільшувала, коли казала, що вона як вранішня зоря. Хоча, якщо чесно, більше схожа на богиню ночі. Ви самі переконаєтеся.

- Вона тут?

- Так, звісно.

Слідчий, не чекаючи наказу, метнувся до дверей і за мить повернувся, ведучи під руку молоду жінку. Максим упізнав її відразу - це була Веліна. У Гордомисла при її появі мало не слина потекла.

- Знатну ж наречену ми приведемо до Путимира, - задоволено протягнув він.

- Його Величність буде в захваті, - підтримав Громобой.

- Залиш нас, - коротко звелів король.

Слідчий вагаючись, та все ж підкорився.

- Тобі випала велика честь, красуне, - солодко промовив Гордомисл.

- Невже ти справді віриш, що Путимир дарує тобі безсмертя? - з іронією кинула вона.

Король здригнувся, відсахнувшись на крок.

- Звідки тобі про це відомо?

Веліна лише ледь посміхнулася, таємниче і впевнено.

- Мені багато чого відомо, - прошепотіла вона, ледь торкаючи губами повітря. - Навіть те, чого не знає ніхто.

- Наприклад?

- Наприклад те, що ти вбив свого брата, щоби зайняти його місце. А навчив тебе цьому сам король вампірів. Усе через стародавнє пророцтво... Та хай як ви не намагалися йому завадити - воно здійсниться.

Гордомисл дивився на неї з німим жахом.

- Звідки тобі все це відомо?.. Хто ти така?

- Тобі й так відома відповідь, - спокійно відповіла вона, не зводячи з нього очей.

- Я не знаю... - відказав він з тремтінням у голосі, та вже за мить випрямився й заговорив з викликом: - Проте я впевнений у одному - пророцтво не справдиться. Меч, яким можна вбити короля вампірів, у мене. А мій брат... чи радше те створіння, в яке він перетворився після смерті, також - у моїй владі. І повір, у такому стані він навіть на ногах не встоїть.

- Тобі не втекти від Долі, - тихо заперечила Веліна. - У ньому ще жевріє сила, передана від пращурів.

- Він не зможе нею скористатися! - зірвався на крик Гордомисл і з глухим гуркотом вдарив кулаком по столу. - Амулет, що у Громобоя, нейтралізує всі його чари. Абсолютно всі!

- І все ж король вампірів буде знищений. І зробить це нащадок давнього роду, народжений під вечірньою зорею в останній день Снеженя...

Ці слова остаточно вивели короля з себе. Він рвучко розвернувся й крикнув у прочинені двері:

- Охорона! Заберіть цю дівку й замкніть у вежі!

Варта з'явилася миттєво. Двоє вартових грубо схопили Веліну за руки й потягли до виходу.

- Дешева шльондра, яка вдає з себе богзна-кого... - прошипів Гордомисл їй услід. - Звідки їй усе це відомо?.. Хоча яка тепер різниця? Вона сконає. Як і той самозванець, що удає з себе короля... разом зі своїм тупим товаришем. Щоправда, помруть вони не задарма.

Гордомисл зняв зі стіни меч - той самий, який Денис знайшов у печері. Тепер він дивився на нього із зачарованим виразом, мов не на зброю, а на частину стародавньої легенди, що нарешті опинилася в його руках.

Король повільно обійшов кімнату, розмахуючи клинком. Лезо співало в повітрі - холодно й загрозливо. Його кроки були важкими, неквапливими, ніби він насолоджувався кожною миттю. Нарешті він зупинився біля шафи - тієї самої, де, затамувавши подих, ховався Максим.

Той напружився, готуючись до найгіршого. Рука мимоволі потягнулася до пояса, хоча зброї при собі не було. Ще мить - і їхні погляди могли зустрітися. Проте раптовий стукіт у двері змусив Гордомисла зупинитися. Він різко обернувся, насупив брови, потім із роздратованим зітханням кинув меч на стіл і поспіхом залишив покої.

Максим завмер, дослухаючись. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж він наважився відкрити дверцята. Вийшовши зі сховку, він оглянувся - у кімнаті було тихо. Погляд мимоволі впав на меч.

Не розуміючи до кінця навіщо, він зробив крок уперед, простягнув руку й ухопив руків'я. Лезо було холодним, ніби досі зберігало присмак смерті.

Стиснувши меч, Максим рішуче рушив у напрямку покоїв Горислави.

- Це ж король Маркорад! - вигукнув Максим, без стуку вриваючись до покоїв Горислави. - Той хлопець - зниклий брат твого короля!

Дівчина зойкнула і поспіхом прикрилася вбранням, яке щойно зібралася приміряти.

- Про кого ти, в біса, говориш?

- Про того хлопця, якого сьогодні катували. Як ти могла його не впізнати?! Його портрет висить у коридорі - руде волосся, блакитні очі, корона! Ти ж мала бачити його хоча б раз у житті! - Максим мало не кричав, лютуючи більше від розпачу, ніж від злості.

Принцеса лише знизала плечима, розгублено розвівши руками.

- Вибач... Я не дивилася йому в обличчя.

- А на що ж ти дивилася?! Хоча... краще не відповідай.

- То що сталося? І чому ти виглядаєш... як слуга? - швидко змінила тему Горислава, вдягаючись.

Максим уривчасто, але чітко переказав усе, що почув і побачив у королівських покоях. Його слова не залишали місця сумнівам.

- У нас майже не залишилось часу, - докинув він наприкінці. - Ми не можемо чекати до ночі. Якщо зволікатимемо - буде пізно.

Горислава нервово ходила кімнатою, гризучи нігті. В її голові, здавалося, билися між собою сотні думок. Вона розуміла: Максим має рацію. Вона не могла допустити, щоб Гордомисл отримав бажане й став одним із вампірів. Це означало б кінець усьому Таркському королівству.