Глава 64

Нестерпний біль від опіків пульсував у кожній клітині тіла, не полишаючи його ані на мить. Кожен вдих палив зсередини, кожен рух викликав судоми. Денис лежав на смердючій, волого-прілуватій соломі, що ввібрала в себе стогін і розпач десятків попередніх в'язнів. Холод кам'яної підлоги проникав крізь шкіру, стискав кістки, шматував його волю, і здавалося, немає нічого у світі, що могло б врятувати його від цього нескінченного холоду.

Його било. Піт стікав скронями. Тіло то палало, то холонуло, як розпечене залізо в сніговій воді. Губи потріскались, язик був сухим, наче шмат старої тканини. Пити. Хоча б ковток. Десь у темряві мав бути глечик з водою... Але тьма була суцільною, і будь-який рух знову роздирав шкіру болем, як ножем. Тому Денис лише лежав, витріщивши змучені очі в темряву, прислухаючись до того, що приховували стіни в'язниці.

Десь бігала миша. Десь хтось тихо схлипував. Плач. Стогін. Шепіт. Темрява дихала страхом.

Раптом важкі двері з тріском розчинилися. До камери увійшли двоє вартових. Світло від смолоскипа вихопило з мороку силуети - широкоплечі, мовчазні, мов кам'яні статуї.

- Гей! - намагався сказати Денис, але з його пересохлого горла вирвався тільки сиплий шепіт.

Не зважаючи на це, вартові без слів схопили його під руки, й він, майже знепритомнілий, повис між ними, не в змозі опиратись. Його волокли довгим кам'яним коридором, куди не проникало жодного натяку на сонце чи небо. Кожен крок лунав у вухах, немов удар молота.

Знайома кімната. Стіни, що запам'ятали крик. Повітря, насичене потом, гаром і залізом. І ось - перед ним знову палахкотять інструменти, розпечені догаряча. Вони наче дихали, немов були живими істотами, готовими вп'ястися в його плоть.

Денис здригнувся. Він відчув, як його серце забилось частіше, але не від болю - від жаху. Цей страх не сховати. Його кат вже це помітив.

- Не бійся, хлопче, - лагідно, майже співуче промовив Громобой. - Сьогодні тобі пощастило. В мене для тебе... подарунок.

Його очі звузились, губи розтягнулись у посмішці, що більше нагадувала оскал. Він зробив знак вартовим.

Ті мовчки вийшли й невдовзі повернулися, тягнучи ще одну постать. Людину. Обличчя було приховане мішком. Денис заціпенів. Його мозок стиснуло болісне передчуття. Серце шалено закалатало в грудях.

Дівчина?..

Хвиля паніки накотилася на нього з головою. Якщо це Зінька... Якщо вони привели її сюди, щоб катувати... Він не витримає. Він зламається. Він волатиме, скаже все, навіть те, чого не знає.

Та коли вартові скинули мішок, і постать впала на підлогу перед ним, Денис полегшено зітхнув - хоч і з болем. Це був не Максим і не дівчина. Чоловік. Худий, виснажений. Але...

Руде волосся, сплутане, брудне, впало вогненним водоспадом на плечі. Упізнавання пронизало Дениса, мов електричний розряд.

Громобой схилився ближче, голос його став оксамитовим, майже ніжним:

- Я подумав, що тобі буде приємно зустрітися зі старим другом.Підведіть його, - різко кинув слідчий.

Вартові миттєво підхопили рудого хлопця під руки і поставили на ноги. Той похитнувся, але встояв. Його обличчя було бліде, виснажене, зі слідами побоїв, проте зберігало дивну гідність. Волосся спадало на лоб мідним полум'ям, а блакитні очі, хоч і затуманені втомою, дивилися ясно, зосереджено.

Денис завмер. Це було немов видіння - той самий хлопець, що не раз являвся йому в снах. Обличчя, яке переслідувало його з першої ночі у цьому світі. Немов частинка чогось давнього, невимовно рідного. І ось тепер він був перед ним - справжній, живий, такий же поламаний, як і він сам.

Їхні погляди зустрілись, і в ту мить реальність ніби затремтіла. В рудого в очах промайнув подив. Він дивився на Дениса, як на привида, на когось, кого не чекав побачити, проте впізнав одразу. І це не залишилося поза увагою Громобоя.

- Бачу, ви вже знайомі, чи не так? - холодно мовив він, зловтішно спостерігаючи за обома.

Денис похолов. Його погляд метнувся до слідчого, і він злякано захитав головою:

- Ні. Ви помиляєтесь... - Голос його був тихим, тремтячим. - Ми ніколи не зустрічалися.

Але слова були порожнім звуком. Вони не мали ваги. Громобой хмикнув, немов почув дитячий лепет.

- А що скаже на це... Ваша Величність? - в його голосі з'явилась отруйна насмішка. - Ти ж не станеш заперечувати, що дав цьому хлопчиську меча? Що наказав йому принести його в місто?

Рудий хлопець підвів голову. Його очі блиснули, та не від гніву - від гіркоти.

- Навіщо мені це? - спокійно відповів він, ледь помітно усміхнувшись.

- Щоб убити короля і зайняти його місце! - голос Громобоя зірвався, перетворившись на шипіння.

Денис не міг відірвати погляду від рудого. Здавалося, час завмер. Він стояв перед кимось, хто жив у його серці ще до знайомства. Як герой, як символ, як надія. І тепер ця надія стояла поряд із ним - зв'язана, принижена, але незламна.

- Мені це ніколи не було потрібно, - тихо, майже з жалем промовив хлопець. - Я не прагнув влади.

У цій простій фразі звучала правда. Її неможливо було не почути. Вона текла в кожному звуці його голосу - глибокому, трохи хриплому, але дивовижно спокійному. А в очах - у тих неймовірно блакитних очах - жеврів біль, що міг належати тільки тому, хто багато втратив.

- І ви всі це чудово знаєте, - додав він, глянувши прямо в очі Громобою.

- Не прагнув влади? - зловісно перепитав той. - Тоді навіщо ти прийшов сюди зі своєю бандою?

- Бандою? - Хлопець здивовано звів брови, і раптом розсміявся. - Ну ви й фантазер...

Його сміх був короткий, живий, майже безтурботний - і водночас трагічний. В цій миті він здавався вищим за те місце, де його тримали.

Але слідчого такий тон тільки розлютив. Його обличчя перекосилося від злості, очі налилися кров'ю.

- Цей хлопчисько... - різко вказав він на Дениса. - І та дівка з дому розпусти... О, не будь вона твоєю ти б і пальцем не поворухнув, щоб її врятувати!

Тиша, яка запанувала після цих слів, була майже матеріальною. Вона впала між усіма, як лезо. Денис здригнувся, а рудий хлопець різко підвів голову.