Глава63 Яромир

У "П'яному Кабані" було так само безлюдно, як і тієї ночі, коли тут з'явилися Яромир і Темпсі. Лише троє чоловіків - судячи з одягу, фермери - сиділи за столом біля вікна, вкритого пилом. Вони стиха розмовляли, попиваючи пиво і повільно жуючи ковбаски з овочами. Побачивши нових відвідувачів - хлопця і дівчину, що щойно зайшли до корчми, - фермери замовкли й з цікавістю на них подивилися.

Зінька сором'язливо щільніше загорнулася в плащ, який їй дав Темпсі. Вона все ще була в мереживній сукні й боялася, аби її не прийняли за одну з дівчат "легкої поведінки". Елайджа коротко кивнув чоловікам на знак вітання й упевнено підійшов до стійки, за якою дрімала молода служниця.

- Нам потрібно побачити одного з ваших клієнтів. Здається, він нещодавно зупинявся тут, - звернувся до неї магістр.

Обличчя дівчини було спотворене віспяними шрамами. Вона повільно підвела голову й апатично поглянула на нього.

- У нас рідко хто зупиняється надовго. Кого саме шукаєте?

- Його звуть Яромир. Він був тут учора зі своєю подругою - рудоволосою, з блакитними очима, - втрутилася Зінька.

Служниця насупилася.

- У нас таких чимало. Приводять повій, а на ранок йдуть геть, - сердито буркнула вона. - А ти їй подруга?

- Кого?

- Тієї дівки. Здається, вона надурила його - взяла гроші й зникла. Він був лютий. Казав, що вб'є її, якщо знайде. Тож не раджу вам його шукати.

Елайджа витяг срібну монету й посміхнувся з чарівною ввічливістю.

- Можливо, ти могла б нас до нього провести?

Служниця з підозрою подивилася на монету, не поспішаючи її брати.

- Навіщо це вам?

Зінька раптом схопила її за зап'ястя й сильно стиснула, коли та спробувала вирватися.

- Слухай сюди, - прошипіла вона з погрозою в голосі. - Та дівчина не втікала. Її викрали й продали в дім розпусти. І я впевнена, що ти знаєш набагато більше, ніж кажеш.

Служниця здригнулася й помітно зблідла.

- Чого ж ви від мене хочете?

- Проведи нас до Яромира.

- Гаразд. Ходімо.

Вона провела їх до старих дерев'яних сходів, що вели на другий поверх.

- Його кімната - друга ліворуч, - буркнула й хутко повернулася до стійки.

- Що я йому скажу? - Зінька з тривогою подивилася на Елайджу.

- Те, що збиралася, - спокійно відповів магістр і рішуче постукав у двері.

Глава 10.

- Хто там? - долинув роздратований чоловічий голос. Услід за ним - кроки, що наближалися до дверей.

Елайджа кивнув Зіньці.

- Відчиніть! У мене новини від вашої подруги! - вигукнула вона й постукала ще раз, голосніше.

- Ідіть геть! Я не знаю, про що ви...

- Яромир, у нас важлива розмова. І тобі краще відчинити, якщо хочеш дізнатися, куди подівся твій друг, - втрутився Елайджа.

- У мене немає друзів, - сердито відповів голос з-за дверей.

- Він що, дебіл? - не витримала Зінька.

- Не думаю. Він просто наляканий, - прошепотів магістр. - Яромир, твого друга схопили королівські солдати й відвезли до в'язниці. Скоріш за все, незабаром вони прийдуть і по тебе. Ти чуєш мене?

Відповіддю їм був різкий лязкіт засувки - і двері зі скрипом повільно прочинилися. На порозі з'явився високий хлопець із вражаюче привабливою зовнішністю. Його темно-карі очі дивилися насторожено, з недовірою. Темно-русе волосся, скуйовджене й неслухняне, спадало до плечей - здавалося, він щойно прокинувся.

- Хто ви такі? І що вам потрібно? - роздратовано кинув він, ковзаючи поглядом по незваних гостях.

Зінька завмерла. Стояла, мов вкопана, не в змозі повірити власним очам. Це був він. Той самий. Хлопець, якого вона бачила в Храмі Смерті. Неможливо помилитися - ті самі очі, те саме обличчя, тільки тепер живе, справжнє... Її серце гулко калатало в грудях, ніби намагаючись вирватися з грудей.

І Яромир впізнав її. Хоч бачив лише мить - тоді, коли лісовики Скельника схопили його. Він подумав, що вона видіння, лісова дівчина, послана на останній порятунок. А тепер ця дівчина стояла перед ним - дійсна, тепла, з диханням, що ледь помітно розгойдувало край плаща. Він, усе ще не вірячи, простягнув тремтячу руку і несміливо торкнувся її волосся.

- Ти... ти справжня... - прошепотів він.

- Про що він? - здивовано озвався Елайджа, переводячи погляд з одного на іншу.

- Я... Я бачила його. Там. У храмі... - Зінька говорила майже пошепки, сама собі не вірячи. - У Храмі Смерті...

- Про що ти, дівчино? - Яромир дивився на неї широко розплющеними очима, у яких уже не залишилося жодної підозри - тільки подив і благоговіння.

З-за дверей сусідніх кімнат почали визирати клієнти, приваблені шумом у коридорі. Елайджа миттєво зреагував: швидко штовхнув обох до кімнати Яромира й зачинив двері на засув.

- А тепер, - холодно промовив Яромир, - поясніть, нарешті, хто ви і звідки знаєте про Темпсі. Що з ним сталося? Чому його схопили?

Елайджа зиркнув на нього з осудом.

- Якщо не хочеш, аби тебе схопили наступним, - говори тихіше, - прошепотів він із сталевою твердістю. - Люди головного королівського слідчого вже на шляху. І дуже швидко вони здогадаються, ким був твій "друг". Вони вже здогадалися. Що він - законний спадкоємець, король, який зник півстоліття тому. А разом із ним - і ти. Його найближчий соратник. Думаєш, вони не захочуть із тобою "поспілкуватися"?

- А чому я маю вам вірити? - Яромир з викликом подивився на магістра. - Хто ви такі насправді? Можливо, вас сюди спеціально підіслали...

- Твій друг передав це, - тихо мовила Зінька й простягнула йому гаманець.

Хлопець завмер. Дивився на гаманець, як на щось небезпечне, як на доказ, який може змінити все. Його руки здригнулися, та він не поспішав узяти подарунок.

- Він сказав, аби ти не чекав. Щоб сам вирішував, що робити далі. Сказав, ти зрозумієш...

Очі Яромира потьмяніли. Тінь гіркоти лягла на його обличчя. Нарешті, обережно, ніби боявся зламати щось крихке, він взяв гаманець до рук.

Елайджа мовчки спостерігав, не зводячи з нього погляду.