Глава62 Зустріч

Запасний вихід, як і обіцяла Сейра, вивів їх на задній двір. Поміж гір сміття валялися поламані відра, гнилі дошки, іржаве начиння. Обідрані пси, скрегочучи зубами, рилися в купах помиїв, шукаючи хоч якогось харчу.

Темпсі схопив дівчину за руку й потягнув до вузького проходу між облупленими стінами будинків - ледь помітного у ранкових сутінках. Місто ще не прокинулося. Вулиці здавались мертвими, якщо не зважати на безхатьків, які совались попід мурами, стогнучи у сні. Втікачі мчали між хатами, дихаючи гарячим повітрям страху, поки нарешті не зупинились біля дерев'яних складів. Темпсі нашорошився - щось було не так.

- Що сталося? - прошепотіла Зінька, таємно розмірковуючи над словами Сейри. В душі її вже жевріло тривожне передчуття.

Цокіт копит прорізав тишу. Із туману, мов тіні з нічного жаху, виринули вершники.

- Он вони! - вигукнув один, змахнувши мечем. - Хапайте їх!

Зінька зойкнула й вчепилася в Темпсі - як у єдину надію. Ті, не роздумуючи, кинулися назад, та шлях їм загородила ще одна група солдатів - п'ятеро, озброєних до зубів.

Темпсі швидко зорієнтувався - помітив нішу між стінами, заставлену мотлохом. Він штовхнув туди перелякану Зіньку й сам заліз слідом, сподіваючись хоч на крихту безпечного простору. Проте рятівного виходу не було.

Зінька пригорнулась до нього, тремтячи.

- Вони схоплять нас... Це я винна... тільки я...

- Не схоплять, - твердо сказав Темпсі, дивлячись їй просто в очі.

Він різко витяг з-за пазухи розшитий золотом гаманець - важкий, повний монет - і сунув їй до рук.

- Що це? Навіщо?! - прошепотіла вона, задкуючи до сирої кам'яної стіни. - Що ти збираєшся робити?

- Те, що повинен.

Вона, злякана, не помітила ні його голосу, ні жорсткості у погляді. Лише страх. Тотальний, всепоглинаючий. Темпсі силоміць всунув їй гаманець у долоні.

- Якщо зі мною щось трапиться...

- Не трапиться! - вигукнула Зінька й вчепилась у нього з розпачем. - Не смій говорити таке!

- Якщо все ж... - мовив він, вже м'якше. - Знайди Яромира. Він зупинився в "П'яному Кабані". Скажи, щоб не чекав. Нехай тікає додому.

- Скажи... скажи хоча б, як тебе звати...

- Це не важливо. Він зрозуміє.

І, не даючи їй нічого більше сказати, він вийшов із сховку.

Зінька, затамувавши подих, дивилась, як тиха, тендітна постать у жіночому вбранні зупинилась посеред вулиці, огорнута напівтемним серпанком світанку.

- Он вона! - закричав один із солдатів. - Схопити її!

Вершники рвонули вперед. Та фігура здійняла руки догори, мов благаючи про допомогу... і в ту ж мить її огорнув густий туман. Мов потойбічне чудовисько, він розповзався вулицею, хапаючи вершників за ноги, за руки, ковтаючи їх тіла. В тумані почали проступати примарні постаті - спотворені, безликі, мовби самі душі проклятих.

Коники в істерії загіржали, ставали дибки, скидали солдатів на бруківку. Одне з привидоподібних створінь наблизилося до Зіньки, тягнучи до неї щупальця - жорсткі, туманні... Вона з жахом втислась у стіну - і враз усе скінчилось. Туман розвіявся. Примари зникли. На вулиці знову залишилась лише вона - постать у жіночому вбранні.

Темпсі спробував повторити закляття, створити туман ще раз, викликати тих істот... Та нічого не сталося. Магія зникла - щось або хтось блокував її, висмоктуючи сили.

Він підняв меч.

Іншого шляху не було.

Зінька з жахом спостерігала, як "дівчина" з мечем у руках зустріла ворогів лицем до лиця. Перша атака - й двоє солдатів відлетіли, не розуміючи, звідки в тій фігурі стільки сили. Вона билася вправно - не як придворна, а як навчений воїн. У Зіньки на мить з'явилась надія - може, вдасться...

Але ні.

Солдатів було забагато.

Вони оточили її щільним кільцем. Один з них вихопив батіг - і вдарив. Шкіряна стрічка з обертом обвилась навколо її руки, змусивши випустити меч. Вона втратила рівновагу й упала. Другий, з люттю, мов звір, ударив її руків'ям меча по голові.

- Ні!!! - закричала Зінька, не витримавши.

Вона кинулась із сховку, та її хтось схопив.

Міцні руки здавили плечі, рот - затиснули, не даючи ані крикнути, ані вдихнути.

Дівчина судомно рвонулась, намагаючись ударити нападника ліктем у живіт...

- Тихо... тихо, нас можуть почути... - прошепотів їй на вухо до болю знайомий, глибокий, мужній голос. Рука з її рота зникла, і обійми послабились. Зінька різко обернулася - і серце її затремтіло. Перед нею стояв він. Той самий. Живий. Неймовірний.

- Елайджа... - прошепотіла вона, ніби боячись зруйнувати марево. - Елайджа...

Тремтячою рукою вона торкнулася його сріблястого волосся, провела пальцями - обережно, мовби боялася, що він зникне, як видіння.

- Ти живий...

- Так, - ледь помітно кивнув він. - Я живий. Хто та дівчина?

- Не знаю... Але вона врятувала мене. Розумієш? Вона... вона кинулась проти них заради мене. А я стою тут - і нічого не можу...

Елайджа м'яко, але твердо стиснув її плечі.

- Якщо ми кинемося до неї зараз - нас теж схоплять. Краще побачити, куди вони її поведуть. Ми ще зможемо її врятувати.

У цей час солдати обступили дівчину, що лежала нерухомо на бруківці. Один з них, не стримавшись, з огидною посмішкою плюнув на неї, а потім щосили вдарив ногою в живіт. Від удару її тіло сіпнулося, але залишилося лежати.

- Вони її вб'ють... - хрипко прошепотіла Зінька, намагаючись вирватися.

- Ні. Їм потрібна інформація. Ти - їхня мета. Вона для них лише ключ.

Солдати вже підняли дівчину. Волосся, мокре від крові, сплуталося, а по щоках текли червоні потоки. Вона тремтіла - від болю, холоду, від безсилої люті. Зінька не могла відвести погляду.

Тим часом з туману виринув інший чоловік. Йшов повільно, велично, як хижак. На плечах - хутряний плащ, що майже торкався землі, а на грудях виблискував кривавим світлом медальйон.

- Це він... - прошепотіла Зінька, збліднувши. - Це... Громобой. Він... купив мене.

Вона вчепилася в Елайджу, наче в єдину опору серед жаху. Її нудило. Все тіло стискалося від спогадів - від поглядів, дотиків, запаху поту й крові.