Глава61 Втеча

Зінька сиділа на краю ліжка, обхопивши коліна руками. Кімната була тісна, задушлива, тиша - гнітюча. Після всього, що сталося, самота лякала майже так само, як крики за стінами. Вона раз у раз здригалася від кожного звуку, прислухаючись, чи не йдуть знову по неї.

Раптом за дверима почулися кроки. Грубі. Нетерплячі.

Замок дзенькнув, двері різко розчахнулися, і до кімнати ввалилися двоє вартових. Між ними - дівчина. Безвільна, мов лялька. Її просто кинули на ліжко.

- Тримай, - буркнув один. - Тепер у тебе буде компанія.

- Дивись, щоб не здохла, - додав другий і засміявся.

Двері зачинилися.

Зінька підхопилася. Серце калатало так, що, здавалося, його чутно на весь поверх. Дівчина на ліжку лежала непритомна. Руда. Обличчя бліде, вкрите синцями. Руки були зв'язані мотузками за спиною.

- Гей... - тихо покликала Зінька, боячись навіть власного голосу. - Ти чуєш мене?

У відповідь - лише важке, нерівне дихання.

Вона вагалася кілька секунд, а тоді обережно сіла поруч, торкнулася плеча. Дівчина здригнулася й тихо застогнала. Повіки затремтіли.

- Де... де я?.. - хрипко прошепотіла вона, розгублено кліпаючи очима.

- Тихо... - Зінька підвела руку, заспокійливо. - Все добре. Ти в домі розпусти.

Руда різко напружилася, спробувала підвестися, і застогнала від болю.

- То ти одна з тих дівчат- у низькому голосі рудої відчулися нотки презирства.

Зінька ковтнула слину.

- Мене привели сюди силоміць. Як і тебе. Повір - я тут не з власної волі.

Дівчина на ліжку здригнулася, відвела погляд. Її обличчя на мить спалахнуло ніяковістю.

- Вибач... я не хотів... - вона запнулася, швидко виправилася: - не хотіла образити.
- Можеш розв'язати мені руки?

- Так... звісно. Принаймні спробую.

Мотузки були тугими й грубими. Зінька довго поралася з вузлами, зриваючи нігті, але нарешті звільнила дівчині зап'ястя. На шкірі лишилися темно-сині смуги. Руки здавалися майже безкровними - худі, але на диво міцні, не жіночі, з понівеченими пальцями.

Дівчина скривилася від болю, обережно розтираючи їх.

Зінька не могла відвести погляду.

Шрами. Опіки. Сліди - старі й нові.

Вона зітхнула і піднялася з ліжка, підійшла до дверей. Раптово штовхнула їх, різко, з усієї сили. Але ті навіть не здригнулися. Замкнені. Міцно.

- Звідси не вийти, - сумно сказала Зінька. - Мене тримали тут. Разом із подругою. Потім її... продали. А мене... мене залишили для нього.

Вона затулила обличчя долонями. Голос зірвався. І от нарешті - сльози, які вона стримувала всі ці години, прорвалися, мов вода крізь тріснуту греблю.

- Гей... що з тобою? - стривожено підбігла рудоволоса. Та Зінька не відповіла, лише ще дужче схлипувала, затискаючись у собі, ховаючись у тінь.

Дівчина мовчки сіла поруч і обійняла її. Зінька, наче дитина, притислася до грудей незнайомки, шукаючи бодай краплю тепла.

- Не плач, - тихо мовила та, лагідно погладжуючи її по голові. - Все буде добре. Ми щось вигадаємо. Обіцяю.

Зінька не чула слів. Її тіло здригалося від ридань. Вона вчепилася в нову подругу, мов у рятівну нитку в темряві. А та лише міцніше її притискала, мов намагалася силою обіймів відігнати жах навколо.

Темпсі стискав дівчину в обіймах і відчував, як вона здригається від сліз. Вона була така ніжна, така невинна й беззахисна, що в грудях щось мимоволі стискалося.

Йому хотілося сказати їй щось тепле, щось обнадійливе, але всі слова здавались порожніми. Її біль був занадто справжнім. Надто щирим. Йому залишалося тільки мовчати й тримати її, дозволяючи ридати.

- Уже пізно... - нарешті прошепотів він, погладжуючи її волосся. - Тобі треба поспати. Завтра ми обов'язково щось вигадаємо. Обов'язково...

Він і сам не вірив цим словам, але мусив їх сказати. Бо вона вірила в них, і цього було достатньо.

- Уже пізно, - м'яко мовив він , пригладжуючи Зіньчине волосся. - Тобі треба поспати.

Темпсі скинув з плечей плащ і накинув його на дівчину. Вона посміхнулася крізь сльози - щиро, довірливо.

- Тут лише одне ліжко... - прошепотіла вона, трохи зніяковівши.

- Я посиджу на стільці.

- Ні! - вона схопила його за руку, з відчаєм у погляді. - Залишайся. Ми помістимося. Лягай поруч.

Темпсі, звісно, роздягатися не став. Ліг обережно, зберігаючи дистанцію, хоч відчував кожен подих дівчини поруч. Вона пригорнулася до нього, як змерзле кошеня, і зітхнула.

- Дивно... - прошепотіла вона, не зводячи з нього погляду. - Поряд із тобою так спокійно. Наче ти дійсно можеш мене врятувати... У тобі є щось особливе.

Темпсі тихо усміхнувся й ніжно торкнувся її щоки.

- Спи...

Його голос прозвучав, мов наказ - м'який, але незаперечний. Дівчина ще раз зітхнула й, піддавшись його чарам, солодко заснула. А Темпсі, хоч і сам ще не повністю оговтався від снодійного в пиві, теж незабаром поринув у тривожний, тяжкий сон, сповнений відлунням болю.

Його розбудив різкий шум у коридорі. З-за дверей долинали сердиті голоси, тупіт важких чобіт.

- Вони прийшли... за мною! - вигукнула Зінька, прокинувшись від галасу. Вона в паніці сховалася за його спину.

Темпсі стрімко підвівся, поправив ганчір'я, яким замаскував груди, - образ дівчини мав бути переконливим. Він не міг дозволити, щоб її забрали.

Двері розчахнулися, і до кімнати увійшли двоє солдатів. На мить вони зупинилися, розгублено роздивляючись обох дівчат.

- І котру нам треба взяти? - пробурмотів один, почухуючи потилицю.

- Казали, що вона білявка. Хоча я б узяв руду - вони гарячіші...

- А може, обох?

- Пан Громобой заплатив лише за одну. Значить - тільки одну, - пролунало позаду. В дверях виросла, наче з-під землі, грізна постать Лейли. - Білявку.

- Білявку, так білявку... - погодився один із солдатів, рушаючи до ліжка.

Та Темпсі різко ступив уперед, закривши собою Зіньку.

- Вона нікуди не піде, - холодно мовив він.

- Що?.. - солдат застиг. У його очах з'явилось здивування, а потім - щось схоже на острах.