Глава 59 Допит

Денис сидів у кімнаті для допитів. Тьмяне світло лампи кидало тінь на стіни, наче привиди минулих жертв ще чатували в цьому тісному просторі. Кайдани стискали зап'ястя, метал натирав до крові. Хлопець намагався дихати рівно, спокійно, не видати страху - та кожен ковток повітря віддавався болем десь під ребрами.

Він мріяв бути героєм. Не раз уявляв себе в центрі пригод, на межі життя і смерті, як у книжках, які читав запоєм. Але зараз... Зараз він знав: у ньому немає ані героїзму, ані відваги. Лише холодний піт і тремтіння в колінах.

Двері зі скрипом прочинилися.

У кімнату увійшов невисокий чоловік у темному, наче вугіль, плащі, в оточенні двох озброєних вартових. Обличчя - сіре, наче висічене з каменю, губи тонкі, як поріз. Очі - темні, холодні, без жодної іскри людяності.

Це був він. Громобой.

Слідчий. Людина, чию присутність боялися навіть ті, хто мав владу. Він не кричав. Йому не треба було. Його мовчання було страшнішим за будь-який допит.

Громобой зупинився, погляд ковзнув по фігурі в'язня. Худорлявий, надто молодий, не схожий на змовника. Світле волосся м'яко спадало на лоба, очі - сіро-зелені, тримтіли в темряві, як світлячки перед бурею. Надто гарний, подумав слідчий. Надто наляканий.

І саме це його зацікавило.

- Ти не схожий на бунтівника, - промовив він майже лагідно, проходячи повз. Голос м'який, оксамитовий, як у старого друга. І саме це насторожувало найбільше. - І тим більше - на шпигуна. Я гадаю, наші вартові просто помилились. Правда ж?

Денис кивнув швидко. Надто швидко.

- Так. Я... я не знаю, про що ви... я не маю до цього жодного стосунку...

Він намагався говорити твердо, але голос тремтів, як натягнута струна. І це не сховалося від Громобоя. О, він відчував страх. Знав його запах, його присмак.

Він зупинився просто за спиною хлопця і нахилився ближче. Дихання Дениса збилося. Громобой не торкався, але його присутність стискала простір, наче лещата.

- Знаєш, що мені подобається в таких, як ти? - прошепотів він, майже ніжно. - Ви завжди думаєте, що вас врятує юний вік, невинний погляд... гарненьке личко.

Громобой обійшов стіл, присів навпроти. Усмішка на його вустах не досягала очей.

- Але в наш час - навіть діти можуть бути ворогами. Навіть діти - зраджують. А зрадників я розпізнаю миттєво.

Денис напружився. Йому стало важко дихати. Він відчував, як щось невидиме - мовби павутина - затягується навколо нього, сплітаючи петлю.

Громобой нахилився ще ближче, і тепер їхні обличчя розділяв лише подих.

- Тож... скажи мені, хлопчику... - голос став шовковим, небезпечним. - Ти ж дійсно не маєш ніякого відношення до того, хто називає себе істинним королем?

Хлопець швидко кивнув головою, погоджуючись із кожним словом.

- Так. Я дійсно не маю жодного уявлення, про що ви говорите.

Він намагався, щоб голос звучав спокійно, та марно - слова тремтіли, мов осіннє листя на вітрі, видаючи страх із головою. І, звісно ж, це не залишилося поза увагою Громобоя. Слідчий відчував чужий страх, як хижак відчуває запах крові. Він п'янів від нього - від того кисло-солодкого аромату тривоги, який огортав хлопця з голови до п'ят.

- Отже, я можу тебе відпустити? Чи не так? - лагідно, майже з усмішкою, промовив він.

Денис дивився на нього з підозрою. Щось у цій м'якій доброзичливості звучало фальшиво, гнило. Йому не вірилось, що слідчий просто так дозволить йому піти. Хоча... він і справді ні в чому не винен.

Громобой, не дочекавшись відповіді, нахилився ближче, голос його став довірливим, майже батьківським:

- Тоді залишається лише прояснити одну дрібничку...

Тінь лягла на обличчя Дениса, коли той побачив, як постать слідчого загрозливо нависла над ним. Він мимоволі згорбився, втягнув голову у плечі - як це робила вона. Сестра. Та сама дівчина, яку сьогодні придбав Громобой у пані Таргани. Зовнішня схожість була вражаюча. І рухи - навіть ті були однакові. Вони не просто були родичами. Вони були близнюками.

- В тебе є родичі? - раптом спитав Громобой. - Брат чи сестра?

Денис здригнувся. В очах промайнув блиск тривоги. Та за мить він швидко похитав головою.

- Ні, пане. Я сирота. У мене нікого немає.

Він бреше. Слідчий відчув це всім нутром.

- Сьогодні я купив дівчину. Дуже вже вона схожа на тебе. Тому й подумав - чи не сестра вона часом?

Серце Дениса гупнуло десь у шлунку. Він відчув, як кров відступає від обличчя. Невже... Зінька?..

- Ні, пане, - промовив він трохи впевненіше. —На превеликий жаль, у мене нікого немає.

- Шкода, - зітхнув Громобой, - Дівка гаряча, якщо ти розумієш, про що я...

Його слова впали важкими каменями в душу. 
— Якщо тобі більше нічого сказати то доведеться тебе відпустити, - промовив він, підводячись. - До речі, було приємно з тобою познайомитися.

Денис дивився на нього з недовірою. Щось тут не так. Щось...

Посмішка на обличчі слідчого перекосилася. Стала звірячим вищиром. Він різко розвернувся і, мов вихор, схилився до хлопця, його очі спалахнули злобою.

— Невже ти й справді думаєш, що я настільки дурний, щоб повірити твоїм жалюгідним байкам?!

Денис зіщулився, мов загнаний звір, і втиснувся в спинку стільця. Кайдани брязнули об металеві підлокітники.

- Я певен, що тобі є що розповісти старому дядькові, - прошипів Громобой. - І раджу говорити лише правду, якщо не хочеш побачити, як виглядає справжня диба.

Громобой кивнув,  майже непомітно, але цього вистачило. Один із охоронців розступився, і в напівтемряві за його плечем з'явився невисокий кремезний чоловічок у закіптюженому шкіряному хвартусі. Його обличчя розтягнулося в огидній посмішці, демонструючи повну щелепу жовтих золотих зубів, що бридко виблискували у світлі смолоскипів.

- Повір мені, - тихо й зловісно мовив Громобой, дивлячись Денисові просто в очі, - Рудий Кіт витягне з тебе всю правду... разом із жилами.
Він витягав її навіть із тих, хто сам забув, що знав. А ти, хлопче, не схожий на героя.